Сьомого серпня перший заступник міського голови Андрій Москаленко брав участь у виїзному засіданні комісії ТЕБ і НС на території колишнього ЛАЗу (вул. Стрийська, 45). Там перевіряли шість укриттів загальною площею близько 4,3 тис. м². Два виявилися затопленими, одне — захаращеним, інші частково відновлені, але без нормальних санітарних умов. Москаленко публічно заявив, що власнику дали місяць, щоб привести все до ладу і забезпечити доступ мешканцям під час тривог. Якщо не виконають — місто розглядатиме варіант прийняття сховищ у комунальну власність. Кадри з інспекції активно розганяли міські ресурси. Виглядає як демонстрація турботи, проте основні проблеми з укриттями залишаються системними.
Про це пише Король Данило, інформує Четверта студія.
За законодавством України захисні споруди цивільного захисту державної та комунальної власності не підлягають приватизації (відчуженню). Це прямо закріплено:
у частині 12 статті 32 Кодексу цивільного захисту України;
у статті 4 Закону «Про приватизацію державного і комунального майна» (захисні споруди цивільного захисту прямо виключені з об’єктів приватизації).
Верховний Суд неодноразово підтверджував цю позицію: такі об’єкти не можуть законно перебувати в приватній власності, якщо вони мають статус захисних споруд цивільного захисту державної/комунальної форми власності.
Що це означає для ситуації на колишньому ЛАЗі.
Укриття на вул. Стрийській, 45 внесені до реєстру захисних споруд. Москаленко говорить про «власників» і погрожує, що якщо ті не приведуть їх до ладу, місто розглядатиме варіант прийняття сховищ у комунальну власність.
Це формулювання саме по собі цікаве. Воно передбачає, що зараз ці об’єкти вважаються приватними (або перебувають у власності/на балансі приватних структур, які володіють територією колишнього ЛАЗу).
Тут виникає одне дуже важливе запитання: чи законно вони взагалі опинилися в приватній власності?
Якщо це повноцінні захисні споруди цивільного захисту (а не просто «найпростіші укриття»), то їх приватизація була б незаконною. У такому разі місто мало би не «приймати» їх у комунальну власність, а оскаржувати незаконне відчуження і повертати у державну/комунальну власність через суд.
Заява Москаленка про «прийняття у комунальну власність» звучить як управлінський компроміс, а не як жорстке застосування закону. Якщо ці укриття мають статус повноцінних захисних споруд цивільного захисту, то логічнішим і юридично правильнішим було б не торгуватися з «власниками», а ставити питання про незаконність їх перебування в приватній власності і повернення громаді/державі.
Але спроба такого “компромісу” зі сторони Москаленка свідчить про його некомпетентність. ЛАЗ ніколи не був комунальною власністю, тому заява першого заступника Садового є маніпулятивною та безграмотною. Це було державне підприємство (ВАТ «Львівський автобусний завод» з контрольним пакетом Фонду держмайна). У 2001 році його приватизували — контрольний пакет продали структурі, пов’язаній з росіянином Ігорем Чуркіним. Після цього підприємство подробили, частина майна переходила до різних юридичних осіб, були банкрутства, санація, зміна власників. Але на всіх етапах майно залишалося або державним, або приватним. Комунальною власністю територіальної громади Львова воно ніколи не ставало.
Тому заява Москаленка про «прийняття сховищ у комунальну власність» звучить юридично некоректно і маніпулятивно. Місто не може «прийняти» те, чого ніколи не мало у власності, в статусі комунального майна.
Тому ще раз: якщо захисні споруди були незаконно приватизовані разом із підприємством (а закон прямо забороняє приватизацію захисних споруд цивільного захисту державної власності), то правильний шлях — оскарження незаконного відчуження і повернення їх у державну власність, а не «розгляд варіанту прийняття в комунальну».
Після приватизації великих підприємств (як ЛАЗу) захисні споруди часто «губилися» в документах, опинялися на балансі приватних структур або взагалі випадали з належного обліку. Але, якщо місто передає землю в оренду, або продає у власність під подібними спорудами цивільного захисту, то мало би однозначно перевіряти статус об’єктів, за якими закріпляється земля. Тож яким чином міські чиновники “закріпили” землю за забудовниками територій колишніх підприємств, на території яких були належні державі споруди цивільного захисту, залишається лише здогадуватися.
Наведу приклад бомбосховища на території колишнього заводу телеграфної апаратури по вул. Героїв УПА 72 (на момент приватизації – ВАТ ЛЗТА), а сьогодні ТОВ “Технопарк ЛЗТА”.
В якості керівника проєкту з трансформації заводу телеграфної апаратури у сучасне бізнес-містечко я свого часу переконав власника – Віталія Антонова – зберегти цей об’єкт, який за нормами витримував ядерний удар. Величезні масивні металеві двері, потужні перекриття, повне автономне енергозабезпечення, вентиляція тощо – бомбосховище було фактично готове до використання за призначенням.
Об’єкт не ввійшов у список приватизації, але свого часу ми його підтримували у належному стані. Принаймні до 2008 року. Що там сьогодні – не знаю. Проте, під час оформлення в оренду земельної ділянки під спорудами, у міських посадовців ніяких запитань чомусь не виникало.
Ще один приклад: зруйноване бомбосховище на території колишнього заводу «Львівприлад» (район вул. Стрийської, 48).
Це було капітальне сховище радянських часів, розраховане приблизно на 3000 осіб. У матеріалах 2008 року (коли завод уже фактично стояв) ще добре видно величезні вентиляційні шахти цього сховища. В’їзд у нього на той момент зберігався (https://photo-lviv.in.ua/yak-vyhliadav-zavod-lvivprylad-pislia-pryvatyzatsii-pered-rozvalom/).
Після приватизації завод припинив роботу. Територію почали розпродавати і перетворювати. Згодом на місці промислових корпусів з’явилася офісна будівля, будується житловий комплекс.
У ніч на 6 липня 2023 року російська ракета влучила у житловий комплекс на вулиці Стрийській (будинки 50–76) по сусідству з колишнім заводом “Львівприлад”. Загинуло 10 людей, ще 48 отримали поранення. А було би збережене бомбосховище – люди мали би де сховатися – це зовсім поруч – і, можливо, наслідки були б не такі трагічні.
У 2023 році журналісти прямо писали, що історія «Львівприладу» — показовий приклад того, як у Львові списували радянські бомбосховища. Виконком міської ради знімав з обліку десятки об’єктів цивільного захисту. Частину після цього продавали, частину просто забудовували багатоповерхівками. Сховища на території «Львівприладу» потрапили саме під цей процес. Сьогодні сховище фактично знищене або ліквідоване в процесі перепланування території. Від великої захисної споруди на 3000 людей залишилися лише згадки та старі фото вентиляційних шахт. На його місці зараз забудова.
Це один із тих випадків, коли міські чиновники не просто під час повномасштабного вторгнення відновлювали старі сховища, а й дозволили їх повністю прибрати заради інтересів забудовників і мабуть не задурно.
Нещодавно “прилетіло” по самому центру міста, неподалік Обласної ради. Поруч – закинуте бомбосховище під сквером На Валах.
Сховище облаштували у 1940-х роках (під час німецької окупації) як укриття від авіанальотів. Воно досить протяжне — за описами дослідників тягнеться від району вулиці Руської майже до пам’ятника Чорноволу. Довгі роки вхід був закритий бетонними плитами. У 2019–2021 роках львівські дигери змогли потрапити всередину. Тоді сховище виглядало відносно непогано збереженим: були дерев’яні лавки, відсутність сильного грибка.
Але у відкритих офіційних списках і картах укриттів Львова станом на 2025–2026 роки воно не фігурує як діюче, обладнане і доступне для населення.
Тобто об’єкт існує фізично, має історичне значення, але: не відновлений; не приведений до сучасних вимог (вентиляція, санвузли, освітлення, безперешкодний доступ тощо); не включений до фонду захисних споруд, якими реально користуються під час тривог. Мабуть подібних прикладів можна наводити багато.
То чому перший заступник Садового раптом так перейнявся спорудами цивільного захисту власне автобусного заводу? Адже зараз це або державна, або приватна (сумнівної законності) власність. Більше того – сам завод сьогодні в руїнах. Щоби потрапити туди у сховище з сусідніх житлових будинків – треба подолати чималі перешкоди. Отже, щоби ним скористатися – насамперед потрібно забезпечити не тільки ремонт споруд, а й належний доступ. Що зовсім не просто, зокрема, з правових підстав (на території колишнього ЛАЗу десятки різних власників нерухомості).
На мою думку: візит, під камери, пана Москаленка в бомбосховища на території ЛАЗу переслідує дві цілі. Перша – то банальний черговий піар (а не системний підхід до вирішення проблеми з укриттями у місті). Друга – не менш банальний “наїзд” на нинішніх власників, з якими у міста конфлікт, зокрема через наміри забудови у Сокільниках, до якої ці власники причетні. Як на мене – такі цілі є вершиною цинізму, особливо коли питання безпеки львів’ян від московських повітряних атак об’єктивно не вирішуються.
На старому Голосківському кладовищі