Нобелівська лауреатка Ольга Токарчук розповіла про свій зв’язок з Україною

Нобелівська лауреатка Ольга Токарчук розповіла про свій зв’язок з Україною на 28 BookForum

Вперше в історії незалежної України Нобелівська лауреатка взяла участь в українському літературному фестивалі. Підчас 28 Міжнародного BookForum в рамках Літературної програми відбулась зустріч з Ольгою Токарчукою. На зустрічі Ольга поділилась спогадами про батька та розповіла про свій зв’язок з Україною.

Про це пише Четверта студія з посиланням на Форум видавців.

Продовжуємо ділитися цитатами з розмови. Далі – пряма мова Ольги Токарчук.

Уперше я поїхала в село, де народився й провів перші 10 років життя мій батько, коли мені було 10-11 років, і для мене це була подорож у минуле, минуле мого батька. Мій батько був дуже чутливою людиною, і часом впадав у сентиментальність. А може, всі люди, які в дитинстві покинули цей свій омріяний край, були схильні до такої сентиментальності, але коли він говорив про своє село, то я дещо стурбована, завжди бачила, що він от-от заплаче, що це його страшенно зворушує. І потім, коли я була підліткою, мене це страшенно дратувало, що такий дорослий чоловік раптом так поводиться.

Потім мені здавалося, що вершиною кічу було те, що він з останньої поїздки до цього села привіз собі торбинку землі, яку велів покласти з ним у могилу, і мама зрештою так і зробила.

Тоді я зрозуміла, що він із собою в могилу взяв матеріалізований шматочок свого дитинства, якийсь ідилічний, ідеальний момент у місці, у центрі всесвіту, де всі живуть у злагоді і щасті. І всі можуть порозумітися, усе так гарно, велика вода, корови, яблука. У мене вдома весь час говорили про ті яблука, ніби наші яблука були якісь недосконалі, це там були справжні яблука.

Тож мені було дуже цікаво, дитиною я була налаштована на якусь екзотику, на те, що буде інший сніданок, на речі, які відрізняли нас від сестри моєї бабусі і всієї тамтешньої родини.

А коли я була старшою, я дуже багато речей там знайшла, але менше з оповідей батька, радше з літератури. Куди б я не поїхала, я бачу світ через призму того, що прочитала, а не того, що прожила, бо на жаль, я мало прожила.

Словом, у мене вдома батько запровадив такий собі романтичний культ українськості. Хоча у нас не говорили “я з України”, як і не говорили “я з Кресів”. Вони були “з-за Бугу”, такий дивний, “бізарний” спосіб ідентифікації, яка оминала, переступала всі історичні складнощі, вони були просто з іншого берега ріки, дуже просто.

Також у мого батька дуже довго був східній акцент, який я обожнювала. І в інших старших людей навколо він був, бо цей діалект, цей акцент на Нижню Сілезію перенісся дуже виразно. Дитиною я вчилася вимовляти це “л”, мені це подобалося, звучало елегантно. Що цікаво, у мого батька це потім зовсім зникло, він говорив цілком звичайно, а нині вже немає людей, які б у Польщі говорили з таким прегарним, чудовим м’яким акцентом.

Тож моє ставлення до України, успадковане від батька, таке романтичне.

Я пам’ятаю, що в мого батька був “Кобзар”, який він читав, і я підліткою також ним зацікавилась. Властиво, він почувався поляком, але дуже тісно пов’язаним із місцем народження, як ми би сказали, з “хайматом”, може, не стільки з самою Україною. Попри те, що кінець його життя в тому селі був дуже трагічний, оскільки частину його родини убили в етнічних чистках. Власне кажучи, вони мусили тікати, батько дивом вижив.

Позиція Українського культурного фонду може не збігатись з думкою авторів.