Геннадію – 25, він працює та з дружиною виховує сина. І мріє, щоб кожна дитина, яка зараз перебуває у закладі, мала гарне майбутнє. Адже дитинство Геннадія – це епізоди зі спогадів, де кожен період зростання – це інший заклад. Дитинство минуло у дитячому будинку, згодом – школа-інтернат, а потім юнак врешті відчув, що таке сім’я, потрапивши у дитячий будинок сімейного типу.
Про це пише Четверта студія з посиланням на прес-службу ЛМР.
«Нас з братом трохи виховувала бабця. Мама була позбавлена батьківських прав, а потім і вона, і батько, були у місцях позбавлені волі. Це було дитинство, в якому ми малими проходили школу виживання. Коли я був у 5 класі, бабця померла, і з нею померло те відчуття рідного дому», – каже Геннадій.
З Геннадієм відносини підтримував хрещений, відвідував його, приносив подарунки, забирав додому на свята. Проте мрії хлопця мати дім, де тебе чекають, так і залишались мріями.
«У школі-інтернаті, де я жив та навчався, я пройшов справжнісіньку школу виживання, як і усі. Це світ, якого не зрозуміти тим дітям, у яких є батьки. Тут свої правила, закони та порядки» – говорить він.
У 8 класі хлопця хотіли всиновити. Та підлітковий супротив переміг – він не захотів іти у цю сім’ю.
«Мене хотіли взяти у сім’ю прекрасні люди. Але мене зупинило кілька моментів. Один із них – це релігійний, вони були іншого віросповідання, а також я був підлітком «на максималках»: на усі запити та прохання говорив «ні», бунтував», – пригадує хлопець.
Та час ішов, і Геннадій дорослішав. Коли почав навчатись у старших класах, прийшло розуміння, що навчання, а відповідно і проживання в інтернаті, завершується.
«Мені було куди іти, у мене була квартира, та її стан був жахливим, і жити там було неможливо, фінансової змоги зробити ремонт у мене не було. Тоді я дуже багато думав про майбутнє, і чомусь гарні картинки не виринали», – ділиться Геннадій.
Тоді хлопець погодився спробувати пожити у дитячому будинку сімейного типу. Попри підлітковий вік і його дорослість, батьки-вихователі знайшли стежку до його серця, і воно розтануло.
«Ішов туди з острахом, бо ж не знав, як мені там буде, але вирішив, що я скоро буду повнолітнім та, навіть якщо мені там буде не комфортно, зможу піти, бо самостійно прийматиму рішення. Проте лише там я зрозумів, що таке сім’я, що таке батьки. Відчув відповідальність, бо у цьому ДБСТ був найстарший. У цьому домі я відчув, що про мене турбуються і мене чекають, а це так важливо. То немовби відчути ґрунт під ногами», – каже Геннадій.
Дорослішаючи у дитячому будинку сімейного типу, Геннадій думав про квартиру, адже вона була, проте потребувала ремонту.
«Після навчання вирішив працювати, це були підробітки і нелегка дуже праця. Згодом вступив у коледж, де платили стипендію і я зрозумів, що краще таки навчатись. У моїй квартирі допомогли зробити ремонт. Тоді керівник «Служби у справах дітей» Ростислав Тимків, знайшов та допоміг зі спеціальною програмою, завдяки якій моя домівка стала відремонтованою», – каже хлопець.
Геннадій так і не завершив навчання у коледжі – пішов працювати у ГО «Турбота в дії», і зараз вважає це своїм покликанням.
«В мене життя схоже на біг з перешкодами: дитячий будинок, школа-інтернат, дитячий будинок сімейного типу – де, нарешті, було відчуття дому, служба в армії. Я створив власну сім’ю, моєму сину майже два роки, зараз даю своїй дитині усе, про що так мріяв у своєму дитинстві», – розповідає хлопець і додає: «Розумієте, дитинство у закладі – інше навіть на побутовому рівні. Знаю історію про дівчину, яка все життя була в закладі, і коли одного разу її попросили зробити чаю, залила його холодною водою, просто тому, що не знала, як це робиться».
Про своїх однокласників зі школи-інтернату Геннадій розповідає не охоче, каже, не в усіх доля склалась добре, не усі мали куди піти після закінчення 11 класу.
«Багато з моїх однокласниць уже стали мамами, в когось доля склалась сумно. Хлопці теж не усі живуть щасливо. Багато розбитих мрій та ілюзій. Доросле життя класне, коли ти маєш куди іти дорослішати», – каже хлопець.
«Підліткам у закладі дуже важливо мати опору та розуміння, куди йти далі. Їхнє дорослішання інше. Бо після інтернатного закладу вони ідуть у гуртожиток навчального закладу і залишаються на самоті зі своїми труднощами та переживаннями, в той час як у дітей, що мають сім’ї, є підтримка, турбота та дім, де тебе чекають. Ці підлітки проходять у певному етапі свого життя дуже нелегкий екзамен дорослості. І ми дуже про них хвилюємось усією командою», – каже в.о управління «Служба у справах дітей» Львівської міської ради Володимир Фридрак.
«Після випуску з інтернату підлітки часто почуваються розгублено та самотньо, оскільки тепер протистоять дорослому життю та його викликам один-на-один. Завдання громадського сектору, зокрема і нас, як благодійного фонду, об’єднати зусилля з владою та дати цим дітям можливість щасливого майбутнього», – говорить директорка БФ «Рідні» Мар’яна Романяк.
У Раді уже не приховують глибоких проблем: які рішення працюють проти України та українців
СПРАВУ ПРО НЕЗАКОННІ ПРЕМІЇ ГОЛОВИ МІСТА ЛЬВОВА АНДРІЯ САДОВОГО ВІЗЬМЕ ПІД ОСОБИСТИЙ КОНТРОЛЬ ГЕНЕРАЛЬНИЙ ПРОКУРОР