Історія пані Олени з Луганщини, що евакуювалась до Львова

50-річна Олена Кутєпова з Луганщини евакуювалась до Львова разом із чоловіком наприкінці березня. Зараз жінка проживає в гуртожитку Вищого професійного училища комп’ютерних технологій та будівництва і навіть дистанційно працює. Однак перші місяці війни були для неї справжнім випробуванням.

Про це пише Четверта студія з посиланням на прес-службу ЛМР.

Пані Олена жила в Сєвєродонецьку та працювала в департаменті освіти і науки Луганської області. Це місто завжди було підконтрольне Україні, тому до 24 лютого війна не стукала в їхні двері. У перші дні після повномасштабного вторгнення сім’я Кутєпових, як усі, сподівалася, що скоро все минеться, але в березні їй таки довелось покинути свій дім.

Історія пані Олени з Луганщини, що евакуювалась до Львова

«8 березня в нашому районі був дуже сильний обстріл. В нашій квартирі вибило шибки. Доки ми не виїхали, жили фактично без вікон. Чим могли, позакривали їх, бо в березні ще були морози. Нам пощастило, що ми ще мали опалення, світло і могли в цей період жити в більш-менш нормальних умовах.

Історія пані Олени з Луганщини, що евакуювалась до Львова

24 березня знову був дуже потужний обстріл, після якого ми зрозуміли – ще одного такого можемо просто не пережити. Було дуже страшно: трусились стіни, все дзвеніло, вибухало. Коли рашисти вже підходили до Рубіжного, а це дуже близько до нас, ми вирішили убезпечити себе і поїхати десь ближче до західних кордонів. Так, 26 березня ми були змушені покинути рідну домівку», – згадує пані Олена.

Подружжя Кутєпових потрапило до Львова евакуаційним потягом, хоча спочатку навіть не знало, куди саме їде, адже через обстріли потяг змінював маршрут кілька разів.

«Ми їхали в нікуди, бо навіть не знали кінцевої зупинки. Але на той момент нам було важливо хоча б сісти в потяг і потрапити в більш безпечне місце. Більш ніж через добу ми вийшли на львівському вокзалі. Ми зраділи, що опинились тут, бо раніше ніколи не відвідували Львів і завжди хотіли його побачити. Щоправда, не думали, що це буде за таких обставин.

Ми були приємно здивовані, наскільки у Львові чітко скоординована зустріч вимушено переміщених людей. Ми приїхали вночі і нас зразу зустріли, завезли в районну адміністрацію для реєстрації і поселили у школі. Два дні ми ночували у школі, а потім нас перевели в гуртожиток цього училища», – ділиться спогадами жінка.

Пані Олена каже, що спочатку їй було дуже важко звикнути до того, що вона знаходиться в безпечному місці.

«Перші дні ми звикали до тиші, до мирного неба. Ми оглядались, коли йшли містом, і лякались, коли по бруківці гучно проїжджав транспорт. Все гримить, торохкотить: проїжджав трамвай, а мені здавалось, що це обстріл. Звісно, що ми розуміли, що в безпеці, але відчуття тривожності в перші дні не відпускало», – зазначає вона.

Як розповіла жінка, повернутись до нормального життя їй допомогла робота. Частину області окупували, і ворог почав встановлювати свої правила, після чого в місцевий департамент освіти і науки почало звертатись дуже багато вчителів, які не знали, як правильно діяти: як «співпрацювати» з окупантами, як отримати зарплату, як проводити уроки. Потрібно було швидко включитись в цей процес, тому Олена Кутєпова з головою занурилась у роботу.

Попри відносно спокійне життя у Львові, жінка постійно на контакті із рідними, що залишились на лінії фронту.

«Ми стараємось підтримувати контакти з рідними, друзями на Луганщині, але останні 2 дні нема зв’язку, тому не знаємо, що там зараз. В мене залишились родичі у сусідньому Лисичанську. Зокрема чоловік моєї сестри залишився там, бо не хотів покидати рідну домівку. Сестра була змушена залишити чоловіка, бо 31 березня під час обстрілу Лисичанська було поранено нашу маму, і моя сестра повинна була евакуюватись із нею. Вони обоє зараз у лікарні, в Кіровоградській області, але що буде далі – невідомо, і від цього найбільш лячно», – пояснює пані Олена.

Попри все, сім’я Кутєпових мріє повернутись до свого дому, до рідного Сєвєродонецька.

«Ми дуже хочемо повернутися додому. Хоча нам подобається Львів і місцеві мешканці, які дуже привітно і виховано нас приймають, але наша душа залишилась там. Ми не знаємо, що з нашим будинком, з нашою квартирою. Якщо наше житло вціліло і нам буде куди повертатись після війни, то ми обов’язково повернемося додому», – розповідає пані Олена.