Фото: UkrFoto.net
Цього дня, за деякими джерелами, у 1253 році, було короновано Данила Галицького.
Князь Данило належав до старшої лінії роду Мономаховичів – найавторитетнішої і найвпливовішої гілки великокнязівського дому Рюриковичів. Всі його пращури за батьківською лінією колись посідали київський престол. Через батька, діда й прадіда Данило походив від Мстислава, старшого сина Володимира Мономаха.
Данило народився у 1201 році. Його батько галицько-волинський князь Роман Мстиславович – один з наймогутніших володарів Русі свого часу. Під його владою були всі, за винятком Чернігівського, українські князівства: Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське. Однак, у 1205 році Роман Мстиславович загинув на війні в Польщі. Незабаром після смерті князя Романа з новою силою розгорілися чвари між князями. Мати Данила, разом з дітьми, була змушена втекти спочатку із Галича, а потім і з Володимир-Волинського.
Лише через 40 років Данилові вдалося повернути володіння батька. Насамперед, у 1221 році Данило утвердився на Волині, у 1238 році він зміг повернути собі Галич і частину Галичини. І тільки у 1245 році, після перемоги у битві під Ярославом, Данило остаточно підкорив собі всю Галичину.
Згодом князь Данило віддав своєму братові Васильку Волинь, а собі залишив Галичину. У цей період авторитет та мудрість Данила та мирне його співіснування із Васильком сприяли зростанню і укріпленню Галицько-Волинської держави. Неймовірно швидко зростають міста: Холм (став резиденцією Данила і фактичною столицею князівства), Львів (названий на честь старшого сина Данила Лева), Угровськ, Кременець, Данилів, Стіжок та інші.
Данило успішно воював з польськими та литовськими князями, зміцнюючи західні кордони князівства.
Однак найбільшою зовнішньополітичною проблемою князя були монголо-татари. У 1239 році Данило посадив у Києві свого воєводу Дмитра, якому уже через рік довелося захищати місто від кочівних полчищ. На жаль, ця оборона була невдалою і тому уже 1241 року монгольські війська спустошують Галич та Володимир. У пошуках політичної та військової підтримки Данило звертається до Заходу. Папа Римський Інокентій IV відправляє посольство до Данила із короною і обіцянками допомоги у боротьбі проти Золотої Орди. І от, у жовтні 1253 року, у Дорогочині Данило Романович був коронований.
Наступного року Папа Римський оголошує «хрестовий похід» проти Орди і закликає Польщу, Чехію, Померанію, Сербію взяти участь у ньому. Однак, європейські країни не підтримали заклику Папи. Не дивлячись на це, Данило все ж таки розпочав військовий похід, щоб відвоювати Київ у монголо-татар. Незважаючи на певні успіхи, йому не вдалося здійснити свій задум та ще й довелося дорого поплатитися: у 1259 році велике ординське військо вдерлося на Галичину і Волинь. Протистояти такій навалі Данило не зміг: він був змушений пристати на вимоги монголо-татар і зруйнувати мури Львова, Володимира, Луцька та кількох інших міст. Лише Холм зберігся недоторканим. Там же у Холмі, у 1264 році, король Данило Романович відійшов у вічність.
Все своє життя він поклав на вівтар відновлення цілісної давньоруської держави: реформував військо та державний апарат Галицько-Волинського князівства, приборкав бунтівне галицьке боярство, стримував польську та угорську експансію, готувався до боротьби з татарами й шукав союзу із Заходом.
Після смерті Данила Романовича, Галицько-Волинське князівство ще століття зберігало свої державницькі та культурні традиції поки не втратило незалежність і не потрапило під контроль Польщі та Литви, – йдеться у публікації «Укрінформу».
За даними видання «Кореспондент», урочиста коронація нового монарха Європи відбувалася в храмі Пресвятої Богородиці. Данилові на той час було 52 роки, а його держава була чи не найбільшою в тогочасній Європі – простягалася від Бугу аж до самого Дніпра.
Можливо, згода волинського князя стала несподіванкою для Папи, бо того року корона великому правителеві була запропонована вже втретє. Упродовж попередніх п’яти років Данило Галицький двічі відмовився від титулу короля: уперше через те, що посольство застало його не на рідній землі – князь тільки-но прибув до Кракова; удруге корона була надіслана без оголошення походу проти Данилових ворогів, на що він сказав: “Рать татарська не перестає. Зле вони живуть із нами. Та як можу я прийняти вінець без підмоги твоєї?”. Джерела кажуть, що і втретє у князя не було наміру давати згоду, проте він був змушений дослухатися до слів своєї матері Анни та польських князів Сомовита й Болеслава Сором’язливого: “Прийняв би ти вінець, а ми (готові) єсьмо на підмогу проти поганих”…
Якими ж насправді були інтереси обох сторін у цій гучній події? За одними даними, згода Данила Галицького була зумовлена постійною небезпекою нападів з боку монголів, а Святий Престол, надсилаючи корону, мав на меті залучити Русь до церковної унії. Проте, інші джерела зазначають, що коронація була вигіднішою саме папському престолові: в цей час папа виношував ідею антитатарської коаліції, до якої прагнув долучити ряд інших європейських держав. Звичайно, найбільшу надію Рим покладав на Галицько-Волинську державу. Проте Данило Галицький був не стільки зацікавлений у зведенні рахунків із татарами, скільки у вирішенні стосунків із північними сусідами – ятвягами і литовцями.
Проте, як свідчать літописці, великі надії молодого короля на допомогу з боку європейських держав не були виправдані. Данилові Галицькому, як і раніше доводилося самотужки воювати з ворогом. Перебудовуючи фортеці, реорганізовуючи війська, правителеві, на щастя, вдавалося успішно боротися і перемагати монголів і без сторонньої допомоги. Тож, можливо, першопричини прийняття позитивного рішення щодо коронації лежать не на поверхні – у межах площини боротьби з монголами, а дещо глибше? У 1252-1253 роках довкола Данила Галицького склалися декілька інших політичних обставин, що спонукали його до прийняття корони: по-перше, він брав участь у війні католицьких монархів за австрійську спадщину, з метою посадити на престол свого сина – Романа. Будучи коронованим, він мав змогу виступати на рівних правах із королем Чехії та князями Польщі у цій боротьбі. Другою причиною стала війна з Литвою, правитель якої – Міндовг незадовго до цього прийняв католицизм і також коронувався. Попри всі припущення, що їх усіляко приводять історики, із упевненістю можна сказати, що важливим наслідком коронації був факт надбання рівних прав із іншими коронованими особами Європи.
Королівський титул нащадків та доля корони
Упродовж століття сусіди Галицько-Волинської держави називали її правителів королями Русі, адже наступники Данила Галицького мали усі атрибути королівської влади: корону, скіпетр, королівську печатку, що їх привіз папський посланець.
Не одне століття корона зберігалася у греко-католицькому кафедральному соборі Святого Івана Хрестителя у Перемишлі у якості митри місцевого єпископа. Вже у 1915 році, під час 1-ї світової війни, російська армія вивезла її до Москви, проте через 7 років вона була повернена на батьківщину. Із початком другої світової війни, тодішній єпископ велів зняти з митри усі коштовності і закопати їх у підвалі. На жаль, сьогодні невідомо, де знаходиться ця безцінна для нашого народу реліквія.