Фото: galinfo
З 2 по 17 жовтня 1990 року, у Києві, на Майдані Незалежності (тоді – площа Жовтневої революції) тривало політичне голодування студентів, яке згодом назвали Революцією на граніті.
Це був перший успішний ненасильницький політичний протест проти комуністичної влади в Українській РСР. У Москві повним ходом йшла підготовка Союзного договору, а в Україні стара номенклатура продовжувала утримувати всі керовані позиції й не йшла ні жодні реальні реформи. Саме тому, пов’язані з опозиційними групами, лідери студентства організували наметове містечко на центральній площі Києва. Голодування студентів відбувалось у звичайних туристичних наметах.
Більшість становили студенти з Києва, Львова та Дніпропетровська. На їх підтримку почали страйкувати і студенти всіх вищих навчальних закладів Києва (а також студенти технікумів, ПТУ і учні старших класів шкіл). Студентські акції протесту пройшли також і в обласних центрах, зокрема, Луганську та Львові, але не так масово. Розпочавши голодування, студенти висунули політичні вимоги. Серед них – відставка Голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола, відмова республіканського керівництва від підписання нового Союзного договору, передача місцевим органам влади майна КПРС і ВЛКСМ на території України, відбування юнаками України військової служби за межами республіки лише на добровільних засадах, перевиборів Верховної Ради УРСР тощо.
В ті дні на вищих щаблях влади обговорювалася можливість застосування сили проти голодуючих. На прямі репресії, з огляду на настрої киян, які всіляко підтримували голодуючих, місцеві можновладці не наважилися. Але для багатьох членів КПРС ці дні стали свого роду поштовхом для виходу з лав партії. Українське керівництво на чолі з Л. Кравчуком вирішило піти на поступки і задовольнити певні вимоги голодуючих. 23 жовтня Верховна Рада УРСР ухвалила рішення про скасування 6-ї статті Конституції про керівну роль партії, а також прийняла відставку В. Масола, якого на прем’єрській посаді 14 листопада замінив Вітольд Фокін. Це трохи зняло напруження в столиці, яке за іншого розкладу подій могло б призвести до трагічних наслідків.
Ось як описує у «Щоденнику» ті події Олесь Гончар: «До Києва стягуються війська. Біля Верховної Ради омонівці вчинили розправу над тернопільськими жінками… Місто вирує тривожно. На Хрещатику, розкинувши намети, оголосили голодування студенти на знак протесту проти нав’язування союзного договору… Бачу мученицькі обличчя. Серце розривається… У Верховній Раді України вже лунають голоси з вимогою… запровадити надзвичайний стан в Україні, тобто потопити студентські страйки в крові… Страшні ці парламентарі (239)! Юхновський як голова комісії доповідає їм про вимоги голодуючих студентів, про те, що звідчаяні молоді люди готові на все «аж до масового самоспалення», а у відповідь йому – регіт, жирне іржання цих парламентських жеребців!.. І серед таких жити? Від таких ждати гуманних законів? Ні, неможливий з ними ніякий мир, ніяке порозуміння» (власне після цих подій Гончар демонстративно здав свій квиток члена КПРС), – пише «Укрінформ».