У Львові просять встановити меморіальні таблиці Юліану Дорошу та Ярославу Ковалю

Громадська організація «Центр історичної пам’яті» просить Львівського міського голову Андрія Садового посприяти у встановленні меморіальних таблиць Юліану Дорошу та Ярославу Ковалю.

Про це ІВ Четверта студія повідомили у ГО «Центр історичної пам’яті».

«ГО «Центр історичної пам’яті» просить Вашого сприяння у встановленні меморіальної таблиці Юліану Дорошу на житловому будинку за адресою: вул. Костя Левицького, 76», – йдеться у повідомленні.

Юліан Дорош – непересічна постать українського мистецького процесу міжвоєнного Львова. Він є автором першого в Галичині україномовного підручника із фотосправи і його справедливо називають зачинателем професійного національного кіно на західноукраїнських землях. Загалом творчий доробок Ю. Дороша становить понад 12 тисяч унікальних кадрів, що відображають народне мистецтво Галичини, мають науково-пізнавальне і виховне значення, є загальнонаціональним надбанням. Його фотографії публікувалися в працях з археології, етнографії, народного мистецтва. У Львові іменем фотомитця названа вулиця.

За адресою вул. Костя Левицького, 76/12 Юліан Дорош мешкав майже півстоліття. Встановлення меморіальної дошки митцеві на житловому будинку, де він провів останні роки свого життя (не стало фотографа у 1982 р.) стане ще одним свідченням історії УКРАЇНСЬКОГО Львова.

Також, як повідомив львознавець та голова правління ГО «Центр історичної пам’яті» Роман Метельський, меморіальну таблицю Ярославу Ковалю пропонують встановити на житловому будинку за адресою: вул. Грюнвальдська, 11.

Ярослав Коваль – неординарна постать українського фотоаматорського руху Галичини. Його шлях до фотомистецтва розпочався у десятирічному віці  і тривав впродовж всього життя. У 1930-х рр. Ярослав Коваль став особистим фотографом митрополита Андрея Шептиського. А ще фотомитця справедливо називали «ковалем галицької фотографії», а світлини – справжніми реліквіями, адже вони «простягають промені у вічність».

Окрім того, митець збирав та реставрував дерев’яні скрині, колекціонував елементи вбрання різних етнічних груп українських Карпат, вишивки, екслібриси, конструював колажі з власних знимків, витинанок, каламарів, писав вірші і полемічні статті.  Став одним з організаторів Історико-краєзнавчого музею культури та побуту Бойківщини в с. Цінева.

Творчий доробок Ярослава Коваля відображає народне мистецтво Галичини та Гуцульщини, має науково-пізнавальне і виховне значення, є загальнонаціональним надбанням. Його чорно-білі фотографії публікувалися в працях з археології, етнографії, народного мистецтва.

«У будинку по вул. Грюнвальскій, 11/3а  Ярослав Коваль провів останні роки свого життя (не стало фотографа у 1997 р.). Встановлення меморіальної дошки фотомитцеві на житловому будинку, де він мешкав стане ще одним свідченням історії українського Львова», – йдеться у листі до мера Львова за підписом Романа Метнельського.

Довідка:

ЮЛІАН ДОРОШ

Народився у сім’ї митника Омеляна Дороша та Іванни Крушельницької, сестри письменника і журналіста Антона Крушельницького. Батько у період Австро-Угорщини працював при Корпусі скарбової сторожі, згодом його перевели на Тернопільщину, тому дитинство Ю. Дороша пройшло у с. Копичинцях. На початку 1920-х рр. родина Дорошів переїхала до с. Раковець-на-Дністрі під Городенкою (Івано-Франківщина). Жили дуже скромно, оскільки у той час батько безуспішно намагався влаштуватися на державну службу і йому було відмовлено у виплаті пенсії. Початкову освіту юний Юліан здобував у Станіславівській класичній гімназії, яку закінчив 1927 р.

Під час студій у гімназії зацікавився технікою, почав робити перші світлини. Став членом «Пласту», належав до 11-го куреня ім. І. Мазепи. Згодом був членом 15-го куреня УСП «Орден Залізної Остроги», великим канцлером куреня. Із 1926 р. фотографував різні урочистості, життя пластових таборів, фестини, тому Ю. Дороша запросили очолювати прес-квартиру «Пласту».

Упродовж 1927–1932 рр. навчався на правничому факультеті Львівського університету і мешкав у родині Крушельницьких, яка тоді перебралася до Львова. Чималий вплив на світогляд та творчість юнака мав його рідний дядько Антін Крушельницький, який у той час видавав часопис «Нові Шляхи». Ю. Дорош співпрацював із журналом, спілкувався з українськими журналістами, художниками-авангардистами, які гуртувалися довкола нього.

Паралельно зі студіями в університеті Ю. Дорош поринув в активне громадсько-мистецьке життя Львова. 1928 р. очолив пластову фотографічну секцію у Львові, був підреферентом світлини при Економічному рефераті Верховної пластової команди (1928–1930 рр.). Упродовж 1928–1929 рр. фотографії Ю. Дороша з пластового життя і його статті з проблем світливства друкувалися на сторінках львівського журналу «Молоде життя»,  вів рубрики фотолюбителя у пластовому часописі «Вогні».

Перебуваючи у центрі пластового життя, Ю. Дорош також захопився мандрівництвом і туризмом, беручи в експедиції фотоапарат. Результатом цих мандрівок став його перший аматорський короткометражний фільм «Свято молоді» (1929 р.), знятий у пластовому таборі на Соколі, поблизу Підлютого, однак при першому перегляді стрічку було сконфісковано польською владою.

Коли 1930 р. у Львові був започаткований журнал «Кіно», Ю. Дорош став одним із редакторів видання, публікуючи на його шпальтах статті із проблем фотоаматорства. Відчуваючи гострий брак фахової літератури цієї тематики, 1931 р. у Львові видав перший на теренах Галичини «Підручник фотоаматора», який супроводив невеликим словничком фототермінології.

Ю. Дорош був серед ініціаторів створення у Львові Українського фотографічного товариства (УФОТО), установчі збори якого відбулися 9 листопада 1930 р. в залі готелю «Народна гостинниця». Вже за місяць спілка організовувала першу виставку української аматорської фотографії на теренах Галичини, на якій Ю. Дорош представив низку своїх найкращих робіт.

Водночас активно продовжував займатися журналістською творчістю, співпрацював із багатьма львівськими часописами – «Дні», «Життя і Знання», «Українські Вісти», «Назустріч», був співредактором «Неділі» (у 1929–1931 рр. вів рубрику «Із фотоапаратом в руках» («Фотоґрафія»), замітки з якої лягли згодом в основу підручника.

Під час другої виставки УФОТО він репрезентував свій короткометражний етнографічний фільм «Раковець», відзнятий на відпочинку в Раковці-на-Дністрі влітку 1931 р.

Після арешту А. Крушельницького і конфіскації «Нових Шляхів» у 1932 р. молодий Ю. Дорош перейняв редакторство журналу «Критика». У цьому ж році випустив у світ друге фахове видання – «Побільшення».

У лютому 1933 р. Ю. Дорош від етнографічного відділу Львівського університету їздив на Гуцульщину, де в околиці Космача, Косова, Жаб’є знімав гуцульські танки. Пізніше кадри з цієї експедиції увійшли до другого етнографічного фільму Ю. Дороша «Гуцульщина», який у фрагментах був знятий кольоровою плівкою. Упродовж наступних років знімав багато репортажів із різних важливих подій українського національно-культурного життя. Також 1933 р. Ю. Дорош разом з іншими членами УФОТО взяв участь у «Виставці Світового Поступу» в Чикаго (США), на якій представив роботу «Віяльниця», що в майбутньому стала найвідомішою з його робіт.

У травні 1933 р. УФОТО розпочало видавати фаховий часопис для фотолюбителів «Світло й Тінь» – Ю. Дорош став одним із редакторів новозаснованого видання, вміщуючи на його шпальтах чимало статей із проблем фото- і кіномистецтва (під крипт. Ю. Д.).

Із переїздом родини Крушельницьких до Харкова 1934 р. (згодом заарештовані, вислані на Соловки і розстріляні) у молодого фотомитця виникли проблеми з житлом і працевлаштуванням. Приятелі запропонували йому роботу фотографа і перекладача в варшавському науковому Товаристві прихильників Гуцульщини, яке щороку проводило збір етнографічного матеріалу в Карпатах. Зібрані під час експедицій матеріали склали основу виставки «Наша Батьківщина у світлині» (1935 р.), підготовленої УФОТО та туристично-краєзнавчим товариством «Плай». Ю. Дорош здобув першу грамоту виставки та нагороду фірми «Перуца».

Окрім фотовиставок, важливе місце у житті Ю. Дороша посів кінематограф. 1936 р. йому вдалося привернути увагу української кооперації до проблем кіновиробництва, відтак за фінансової підтримки Ревізійного союзу українських кооператив створив підприємство «Фотофільм» і розпочав роботу над  рекламним двогодинним художнім фільмом про кооперативний рух «До добра і краси» (за сценарієм Романа Купчинського та Василя Софроніва-Левицького). Зйомки проходили упродовж майже двох років у с. Раковець і Семенівка на Городенківщині, стрічка вийшла на екрани у листопаді 1938 р., була високо оцінена критиками і мала популярність серед галицького глядача.

Паралельно з роботою над фільмом «До добра і краси» Ю. Дорош багато працював над створенням «короткометражовиків». Фірма «Фотофільм» під його керівництвом зняла такі стрічки: «Весілля на Покутті», «День молоді Рідної школи», «Йордан у Львові», «Виставка АНУМ»та ін. Також у липні 1938 р. він зняв фільм про похорони командувача Української галицької армії генерала Мирона Тарнавського. Значна частина відзнятої плівки увійшла згодом до короткометражного фільму «Львів говорить», змонтованого у діаспорі.

Того ж року Ю. Дороша запросили знімати археологічні розкопки у княжому Галичі (Крилосі) під керівництвом Ярослава Пастернака, а вже на початку 1939 р. режисер приступив до зйомок нової кольорової ігрової стрічки під робочою назвою «Крилос» з життя України-Руси ХІІ ст. (також за сценарієм В. Софроніва-Левицького). Цей фільм знімався на замовлення акціонерного товариства «Добро і краса», меценатом проекту також був Митрополит Андрей Шептицький. Однак далекосяжним планам режисера зашкодила війна – роботу над стрічкою було припинено.

1939 р. Ю. Дорош разом з Олександром Довженком і Василем Софронівим-Левицьким подорожував Карпатами (Косів, Кути, Криворівня), знімав гуцульські весілля. Тоді ж одружився зі Стефанією Хоркавою, з якою прожив усе подальше життя, у них народився син Андрій (1948–2009), який згодом став відомим мистецтвознавцем і колекціонером.

Воєнні роки були не надто продуктивними для Ю. Дороша, він заледве зробив декілька родинних фото. Після 1939 р. працював в обласному управлінні кінофікації, під час війни обіймав посаду директора кінотеатру в Городенці. Щойно після повернення до Львова 1946 р. почався новий період у житті майстра, він влаштувався фотографом у Львівському історичному музеї, згодом працював на кафедрі історії техніки Львівського політехнічного інституту (нині – Національний університет «Львівська політехніка»). Часто виїжджав в археологічні експедиції, багато знімав, одним із перших у Львові опанував техніку кольорової фотографії.

1956 р. Ю. Дорош прийняв пропозицію Івана Крип’якевича й організував при відділі археології Інституту суспільних наук АН УРСР фотолабораторію. Відтоді розпочалася їхня тісна співпраця над проектами – збором нового фотоматеріалу для перевидання книги «Історичні проходи по Львову» та реалізацією програми І. Крип’якевича «Квіти Кайзервальду».

За підтримкою колег з Музею етнографії та художнього промислу Ю. Дорош відкрив 1957 р. першу персональну виставку етнографічного фото. Його залучили до роботи над серією художніх альбомів, що виходили з нагоди Декади українського мистецтва у Москві.

У 1960-х рр. Ю. Дорош знімав етнографічні сюжети для львівської студії телебачення. 1966 р. перейшов працювати в Центральний державний історичний архів у Львові. Там, маючи доступ до кінотехніки, відзняв ще один кінофільм «Народні майстри Гуцульщини».

1972 р. в Івано-Франківському краєзнавчому музеї відбулася третя персональна виставка творів Ю. Дороша, повторена через рік у Велеснівському меморіальному музеї В. Гнатюка на Тернопільщині.

Водночас Ю. Дорош тривалий час співпрацював з науковими працівниками Львівського музею українського мистецтва. 1977 р. познайомився із о. Володимиром Яремою (згодом – патріархом Української автокефальної православної церкви Димитрієм), з яким провадив роботу з фотофіксації церков та народної меморіальної кам’яної скульптури Західної України. Останній виїзд на фотофіксацію печерних святилищ у Страдчі та Фійній Ю. Дорош здійснив у травні 1982 р., а вже за два місяці серце невтомного фотомитця зупинилося.

Ярослав Коваль

Народився майбутній фотограф у 1908 р. в с. Цінева Долинського повіту (тепер Рожнятівський район Івано-Франківської області). Його шлях до фотомистецтва розпочався у десятирічному віці, коли хлопчина обміняв карабін, знайдений його старшим братом на околиці села у період Першої світової війни, на фотоапарат.  З того часу своє вміння світливець вдосконалював впродовж усього життя. Фотомитця справедливо називали «ковалем галицької фотографії», а світлини – справжніми реліквіями, адже вони «простягають промені у вічність».

Початкову школу малий Славко закінчив у рідному селі. У той час у його батьків мешкав інженер Венедикт Стасів, який і дав перші уроки фотосправи юному аматорові. 1918 р. разом із братом Володимиром розпочав навчання в українській приватній класичній гімназії ім. М. Шашкевича в Долині. До слова, тогочасний директор гімназії Лев Редкевич був талановитим фотографом – у коридорчику гімназійного будинку влаштував власне ательє.

1924 р. поляки закрили цю гімназію, юнак перейшов до української гімназії у Рогатині, директором якої у той час був відомий письменник і журналіст Антін Крушельницький. Навчаючись у гімназії, Я. Коваль був активним пластуном, членом фотогуртка, яким опікувався новий директор Микола Чайковський, син письменника Андрія Чайковського. Разом із професором Юліаном Каменецьким вони розгорнули антиалкогольну й антинікотинову агітацію в школах на теренах усієї Галичини. Я. Коваль був автором протиалкогольної відзнаки, першого протиалкогольного гімну, також брав участь у виданні протиалкогольного журналу «Ми молоді» (до кінця життя алкоголю так і не вживав). У Рогатині видрукував на друкарській машинці «збірку» інтимної поезії під назвою «В любовній млості».

1928 р. Я. Коваль закінчив гімназію, 1930 р. став студентом філософського факультету Львівського університету. Записався на лекторат фотографії, де викладав знаменитий майстер фотографії Юзеф Світковський. 1932 р. Я. Коваль виготовив експонати для «Першої української мандрівної протиалкогольної виставки», організованої професором Іваном Раковським у приміщенні музею Наукового товариства імені Шевченка.

Коли у Львові постало Українське фотографічне товариство (УФОТО), Я. Коваль став його активним членом, співпрацював із його друкованим органом – фотомистецьким журналом «Світло й Тінь».

У 1934 р. переїхав до Рожнятова і відкрив там свою фотомайстерню, яка мала вивіску «Робітня фотографа Ярослава Коваля». Добрі відгуки про фотографа Коваля із Рожнятова дійшли і до митрополичої резиденції у Підлютому, тож молодий світливець-пластун не оминав жодної нагоди побувати поблизу Кедрових палат Митрополита Андрея Шептицького, «полюючи» за цікавими сюжетами і цікавими людьми. А також став особистим фотографом Його Ексцеленції. Із тих часів збереглося близько двадцяти рідкісних світлин із Митрополитом Андреєм Шептицьким, серія портретів «Сучасники Івана Франка», «У колі митців», «У колі Романа Сельського», серед яких портрети Станіслава Людкевича, Олекси Новаківського, Ольги Дучимінської, Ірини Вільде, Романа і  Марґіти Сельських, Григорія Смольського, Софії Стадник та ін.

Із приходом у вересні 1939 р. радянських військ у Галичині розпочалися арешти патріотично свідомих галичан, Я. Коваля також було арештовано і вивезено до тюрми у Долині. Через якийсь час його випустили, Я. Коваль викупив патент як фотомитець і заснував артіль під назвою «Художник», працював фотографом і художником у Рожнятові, виготовляючи лозунги, вивіски для крамниць. 1941 р., аби уникнути вивезення на примусові роботи до Німеччини, він за допомогою свого шкільного товариша, завідувача аптекоуправління в Станіславі, влаштувався практикантом в аптеку. 1944 р. його призначено завідувачем цієї аптеки, а після того, як він провів інвентаризацію, його заарештували у серпні того ж року.

Через три місяці станіславський військовий трибунал НКВС звинуватив Я. Коваля у причетності до ОУН та засудив до розстрілу, він більше місяця провів у камері смертників. Врешті вирок було змінено на 25 років каторги. У грудні 1955 р., після 11-річного перебування на Воркуті, Я. Коваля було врешті звільнено. Однак аж до проголошення незалежності України його вважали «неблагонадійним» та за ним пильно стежили органи КДБ.

Повернувся до рідного села, де працював колгоспним фотографом, випускав різноманітні «фотогазети», брав участь у фотоконкурсах, за що нагороджений багатьма дипломами та грамотами. 1961 р. Я. Коваль одружився з Іриною Горбенко, театрознавцем. Упродовж 17-ти років його не прописували до дружини у Львові, і змушений був жити у Добротворі на Львівщині.

Водночас Я. Коваль займався публіцистичною творчістю, публікував у пресі матеріали етнографічної та мистецької тематики. Однак коли 1978 р. він надрукував на сторінках журналу «Жовтень» статтю «З Бережан у широкий світ» про Олену Кульчицьку, його викликали до КДБ та настійливо запропонували писати проти «буржуазних націоналістів». Я. Коваль відмовився, тож йому було заборонено взагалі публікуватися у періодиці, однак він продовжував дописувати під псевдонімом Стефанія Кіцера-Горбенко, використовуючи ім’я тещі.

Перша повоєнна персональна фотовиставка Я. Коваля, на якій було представлено 100 робіт, виконаних у різний час, починаючи з 1925 року, відбулася 1962 р. у Львові і була високо оцінена мистецтвознавцями. 1978 р. було проведено фотовиставку Я. Коваля під назвою «60 років із фотоапаратом». Захоплені відгуки про світлини Ярослава Коваля залишили Ірина Вільде, Роман Федорів, Ростислав Братунь, Микола Колесса, Ярослав Ісаєвич. 1991 р. в Києві відбулася його виставка «Підлюте, липень 35-го. Місяць із життя митрополита Андрея Шептицького», згодом її експонували в США і Канаді.

1991 р. у Львові засновано фотографічно-мистецький журнал «Світло й Тінь», Я. Коваль увійшов до складу редколегії щоквартальника. На його сторінках практично у кожному числі публікував статті з історії українського фотомистецтва. Також дописував до газети «Вісті Бойківщини».

1993 р. світ побачила невеличка збірка «Вірші білі, «сірі», проза та всяка всячина Ярослава Коваля із Ціневи». 1996 р. Я. Коваль видав фотоальбом «Господар Перегінської Пущі» (рідкісні фотографії з життя митрополита Андрея Шептицького). Відійшов у вічність на 89-му році життя, похований у рідному селі.

Коментарі