Чому Львову потрібні сильні сусіди

Чому Львову потрібні сильні сусіди: агломерація — вища ліга місцевого самоврядування

Децентралізацію часто називають найуспішнішою реформою незалежної України. І це справедливо. Громади отримали повноваження, ресурси і відповідальність, а разом із ними — право самостійно вирішувати, як жити далі

Від першої ліги до вищої

Децентралізацію часто називають найуспішнішою реформою незалежної України. І це справедливо. Громади отримали повноваження, ресурси і відповідальність, а разом із ними — право самостійно вирішувати, як жити далі. 

Якщо говорити футбольною мовою, це була перша ліга. Кожна громада вчилася грати на власному полі й за власними правилами. І загалом цей етап ми пройшли гідно.

Але чим сильнішою стає громада, тим швидше вона впирається в межі свого поля. Великому місту бракує землі для розвитку. Його сусідам бракує доріг, води, шкіл чи інвестицій, які йдуть за масштабом. І тут постає питання наступного рівня: чи готові громади вийти на спільне поле і грати однією командою?

Саме це і є вища ліга місцевого самоврядування — агломерація. Тут уже не виграє той, хто найсильніший поодинці. Тут виграють ті, хто вміє розподілити ролі, домовитися про спільну тактику і грати на результат усієї команди, а не лише власний.

Спільне поле для різних громад

Важливо одразу пояснити, чим агломерація не є. Це не нова адміністративна одиниця і не спосіб «приєднати» сусідів до великого міста. Громади зберігають свої межі, ради, бюджети і самостійність. Вони лише домовляються разом вирішувати те, що поодинці не можуть вирішити: транспорт, воду, відходи, великі інвестиційні проєкти.

Навіщо це потрібно? Бо масштаб — це ресурс. Інвестор дивиться не на окреме село чи місто в адміністративних межах. Він дивиться на ринок праці, логістику і можливості, які виникають для бізнесу. Громада на кілька тисяч мешканців не може запропонувати ринок праці і доступ до інфраструктурних ресурсів, а місто, часто, не має територіальних можливостей. Агломерація, в свою чергу, — може запропонувати і одне, і інше. Саме тому в Європі агломерації стали головними магнітами інвестицій і коштів ЄС. Тож якщо ми планує грати у вищій лізі та активно залучати європейські кошти після перемоги чи стабілізації війни  - потрібно навчитися мислити та розвиватися у відповідних масштабах.

Українські громади лише виходять на це поле. Але Львів уже встиг провести на ньому перші матчі. Ще у 2021 році за підтримки Ради Європи тут провели дослідження, яке показало: щонайменше 18 сусідніх громад тісно пов’язані з обласним центром. Згодом Львів уклав свій перший договір про співробітництво — з Бібрською громадою, у сфері освіти. Далі громади разом напрацювали стратегію розвитку агломерації, а навесні 2024 року десять із них заснували асоціацію «Львівська агломерація». Сьогодні в ній уже тринадцять учасників. І, що найважливіше, цю ідею підтримують люди: 88% опитаних мешканців Львова та сусідніх громад виступають за співпрацю між ними.

Тобто команда вже збирається. Проблема в тому, що грати їй поки доводиться без чітких правил.

Чому ми досі граємо кожен сам за себе

На мою думку, головна проблема українських агломерацій — це розрив між географією повсякденного життя людей і географією влади. Людина може жити в приміській громаді, а працювати, лікуватися чи навчатися в обласному центрі. І це нормально. Її день не знає адміністративних кордонів. Натомість планування, бюджети й управлінські рішення залишаються замкненими в межах кожної окремої громади. Тобто функціонально агломерації вже існують, але інституційно ними майже ніхто не управляє. Або лише робить вигляд, що управляє.

Частково це відповідальність держави, яка так і не дописала правила гри. Формально агломерації вже визнані. Державна стратегія регіонального розвитку передбачає створення законодавчої основи для їхнього функціонування. У листопаді 2025 року Уряд постановою №1493 запровадив класифікацію функціональних типів територій. Того ж року до Закону «Про співробітництво територіальних громад» додали агломерацію як окрему форму співробітництва. Але ця норма запрацює лише разом з окремим законом про порядок утворення агломерацій, який відкликала, навіть не вносячи його на розгляд. Інакше кажучи, вищу лігу оголосили, а регламент турніру так і не затвердили.

Втім, відсутність регламенту не означає, що грати заборонено. Чинне законодавство вже дозволяє громадам реалізовувати спільні проєкти, разом утримувати комунальні підприємства, створювати спільні установи та об'єкти інфраструктури. Цього достатньо, щоб почати, але замало для цілісного просторового планування, єдиної транспортної політики й довгострокового спільного фінансування. А саме там і виникають найгостріші конфлікти.

Рішення ухвалюються локально, а наслідки — агломераційні. І це не теоретична проблема. Подібні конфлікти вже виникають по всій країні.

У Києві багато років сперечаються з Коцюбинським щодо Біличанського лісу: селище намагалося розширити свої межі за рахунок майже 3 тисяч гектарів лісу, який столиця вважає своєю територією. У Черкасах планували розширити межі міста за рахунок земель біля Геронимівки, зокрема для розвитку міської інфраструктури та аеропорту. Руськополянська громада виступила проти, бо на цих територіях працюють підприємства, які наповнюють її бюджет. В Одесі ситуація дзеркальна. У грудні 2024 року Таїровська селищна рада затвердила новий генплан і розширила межі селища до 3300 гектарів. Ані з Одесою, ані з Чорноморськом, ані з Авангардівською громадою цих рішень не погодили, тож виникли питання щодо їхньої законності.

Різні міста, різні обставини, але логіка одна. Одна громада ухвалює рішення, а наслідки відчувають усі довкола. І щоразу крапку намагаються поставити в суді, бо зрозумілого механізму співробітництва в межах агломерації просто не існує.

Для мене найближчий і найпоказовіший приклад — конфлікт Львова і Сокільників. Тут одразу важливо розставити крапки над "і". Суперечку двох громад і розвиток аеропорту в публічній площині часто подають як одне ціле. Але це два різні питання. Давайте називати речі своїми іменами. Аеропорт "Львів" — державне підприємство в підпорядкуванні Мінрозвитку і водночас аеродром спільного базування з Міноборони. Хто і що може будувати біля злітної смуги, визначають Державіаслужба та авіаційні норми, а не мерія чи сільрада. Більше того, аеропорт уже уклав меморандум із Сокільниками та ОВА і поставив свій позов на паузу. Тому прикриватися аеропортом у суперечці двох громад — нечесно щодо обох.

Якщо прибрати аеропорт, залишається справжня суть конфлікту — земельний і містобудівний спір щодо генплану Сокільників і меж забудови, який досі розглядають у суді. А за ним стоять стосунки двох сусідніх громад. У 2020 році Сокільники не увійшли до складу Львівської громади. Тоді я очолював департамент економічної політики ЛОДА і займався створенням Львівської агломерації, тому добре пам'ятаю ці дискусії. Я досі переконаний, що це була помилка. Але це був голос мешканців, яких підтримали окремі політики. Їхні прізвища відомі, і оцінку цим діям рано чи пізно дасть час. Для мене ж важливо інше: вибір зроблено, і його треба поважати. Тому працювати з наслідками — це не поводитися так, ніби Сокільники вже є частиною Львова.

Чи має будь-яка громада право на власний генплан, який не суперечить законодавству? Має. Чи може інша громада вирішувати за неї, що і де будувати? Не може, бо тоді це вже не самоврядування, а феодалізм. А от чи може громада не співпрацювати із сусідом у межах спільної агломерації? Теж не може — вона мусить. Проте співпраця значно складніша за політичну боротьбу за землю. Вона потребує компромісів з обох сторін і, головне, поваги. Саме її в цьому кейсі бракує найбільше.

І тут ми підходимо до питання, яке лежить в основі всіх цих конфліктів, — гроші.
Ніхто не знає, хто платить. Передмістя отримує нових мешканців, забудову, землю і частину податків. Обласний центр отримує додатковий транспортний потік і навантаження на дороги, школи, лікарні, водопостачання та громадський транспорт. Проте в Україні досі немає стабільної формули, яка відповідала б на три прості запитання:

  1. Хто замовляє спільну послугу?
  2. Хто її фінансує?
  3. Як розподіляються витрати між громадами?

Поки такої формули немає, співпраця тримається на особистих домовленостях голів і щорічних бюджетах. А це все одно, що будувати міст, не знаючи, чи вистачить грошей на другу його половину. Навіть Львів, де міський голова не змінюється вже не одне десятиліття, не уникнув цієї проблеми. Отже, стабільність влади ще не гарантує стабільності стратегії. Спільна інфраструктура потребує інституцій: стратегій міста, громади й агломерації, узгоджених між собою на десятиліття вперед. Таких, що працюватимуть незалежно від того, хто сидить у кабінеті.

Правила гри для вищої ліги

Добра новина в тому, що цю гру не потрібно вигадувати з нуля. Європа давно напрацювала такі правила. Польська Верхньосілезько-Заглембівська метрополія (GZM) об’єднує 41 місто й гміну (пол. gmina, від нім. Gemeinde — спільнота, громада) з населенням понад 2 мільйони людей. Вона діє на підставі спеціального закону, відповідає за транспорт і просторовий розвиток, а фінансується з визначеної законом частки податку на доходи, внесків громад і доходів від транспорту. Регіон Штутгарта (Німеччина) об’єднує 179 муніципалітетів і з 1994 року спільно керує регіональним плануванням, S-Bahn та економічним розвитком, а громади сплачують загальний і транспортний внески. Французькі метрополії отримали від держави визначені законом повноваження у сфері мобільності, просторового планування, економіки та інфраструктури.

Кожна з цих моделей має свою специфіку, але їх об’єднує спільна логіка. Саме її, на мою думку, варто взяти за основу. Я бачу українську агломерацію як договір про спільне управління конкретними функціями. Громади зберігають свої межі, бюджети, ради й політичну самостійність. А на спільний рівень передають лише те, що об’єктивно неможливо ефективно вирішити поодинці:

  1. громадський транспорт і мобільність;
  2. узгодження просторового планування;
  3. водопостачання та водовідведення;
  4. поводження з відходами;
  5. захист критичної інфраструктури й реагування на надзвичайні ситуації;
  6. спільні інвестиційні та відновлювальні проєкти.

Щоб така команда не розпалася після першого ж конфлікту, їй потрібні спільний орган із чітко визначеними повноваженнями, професійний виконавчий офіс, багаторічний бюджет, внески громад за зрозумілою формулою, державне співфінансування спільних проєктів і відкриті показники результативності. Окремо наголошу на представництві на основі подвійної більшості. Рішення має підтримати і більшість громад, і громади, де живе більшість мешканців. Так велике місто не задавить менших сусідів, а менші не заблокують велике місто.

Але навіть найкраща модель на папері нічого не змінить, якщо роками чекати її ухвалення. Тому рухатися треба двома шляхами одночасно.

Перший шлях — практичний. Кожна агломераційна ініціатива має вибрати два-три конкретні проєкти й реалізувати їх через чинний закон про співробітництво громад. Це може бути спільна система водовідведення, сортувальний комплекс, резервна система водопостачання чи узгоджена інвестиційна карта. Для Львова і сусідів частину таких ідей уже напрацювали під час роботи над стратегією: міська електричка, мультимодальний квиток, спільна мережа громадського транспорту. Тепер їх треба реалізовувати. Так, це значно складніше, ніж вести політичну боротьбу за землю. Але й значно дієвіше. І саме в цьому, як на мене, полягає справжнє лідерство великої громади.

Другий шлях — нормативний. Паралельно держава має прибрати конкретні бар’єри:

Перший шлях дасть швидкі результати, які переконають скептиків. Другий — гарантуватиме, що ці результати не зникнуть зі зміною голів громад.

І замість висновку…

Як зрозуміти, що ми справді вийшли у вищу лігу? Точно не за кількістю меморандумів і не за площею на карті.

Перший критерій — якість щоденного життя. Чи може людина одним квитком доїхати з передмістя до центру. Чи з'являються разом із новими будинками дороги, вода і школи. Чи здатні громади разом профінансувати проєкт, який жодна з них не потягне сама.

Другий критерій — статус. Про місто найкраще свідчить те, що в ньому відбувається. Фінал Ліги чемпіонів, етап Формули-1, концерти світових зірок, великі міжнародні форуми — усе це приходить туди, де є економіка, інфраструктура і майбутнє. І водночас усе це не вміщується в межах однієї громади. Події такого рівня потребують аеропорту, готелів, транспорту, логістики й тисяч робочих рук. Тобто ресурсу цілої агломерації.

Тут доречно згадати одну історію з українського футболу. У березні 1999 року київське "Динамо" у чвертьфіналі Ліги чемпіонів виходило проти мадридського "Реала", де що не гравець, то зірка. І пройшло далі. Валерій Лобановський пояснював такі перемоги коротко: порядок б'є клас.

Ця формула напряму стосується наших міст. Класу їм не бракує. Одеса — перлина біля моря, Київ — столиця, Львів — культурна столиця України. Але клас дає статус, а не лідерство. Щоб Одеса стала головними морськими воротами Чорноморського регіону, Київ — одним із центрів Європи, а Львів — глобальним містом і воротами України до ЄС, потрібен порядок. А порядок для великого міста у XXI столітті — це стратегічне далекоглядне мислення і планування, в якому без агломерації не обійтися. 

Тому агломераційне управління — це не бюрократична надбудова. Це спосіб перетворити масштаб великого міського регіону з джерела конфліктів на спільну економічну перевагу.

У вищій лізі перемагає не той, у кого найбільше поле чи найкращий бомбардир. Перемагає команда, яка вміє грати разом. Львів сьогодні — безумовний лідер. Але справжній лідер вимірює свою силу не тим, скільки забиває сам, а тим, наскільки сильнішою стає вся команда поруч із ним. Сусіди для Львова — не суперники в боротьбі за землю, а партнери по команді. І чим раніше ми це визнаємо, тим швидше перейдемо від суперечок у судах до спільних перемог.

Автор: Степан Куйбіда, Радник міністра у справах розвитку громад територій та внутрішньо переміщених осіб, співзасновник ініціативи "Львів може більше", Еспресо