Переселенці, наша історія. Закінчиться війна і мир повернеться до мого Донецька - Четверта студія

Переселенці, наша історія. Закінчиться війна і мир повернеться до мого Донецька

Статті 22 червня, 2019 13

Фото: Укрінформ

До Міжнародного дня біженців розповідь кореспондента Укрінформу в Донецькій області Олени Колгушевої, яка на даний час проживає з родиною на Львівщині.

ГОЛОВНЕ ТОДІ БУЛО – ВИЇХАТИ

Я за ці роки пережила різні стадії свого душевного стану, розуміння і сприйняття всього того, що сталося зі мною і з нами. Не знаю, чи знаходжуся в цьому на кінцевому шляху, може, ще й ні.

Здається, що в душі і свідомості вже було все – і відчай, і прийняття, і заспокоєння, і бунт, і зло… Стабільні лише надія і якась внутрішня віра у справедливість, які, втім, з дитинства дуже сильні в мені і завжди перемагають нудьгу, розгубленість та іноді безвихідь, що накриває мене. Так вже вихована, що все в мені живе всередині своїм життям, борються почуття, не дають спокою думки, припущення, сумніви і тисне розуміння реальності. Звичайно, це все дуже суб’єктивно і індивідуально. Але я не унікальна, просто у будь-якій ситуації знаю, що комусь в світі зараз гірше, болючіше і важче. Знаю, що світ однаково прекрасний і правда завжди переможе будь-яку брехню. Знаю, що справедливість настане рано чи пізно. Віра в це допомагає жити. Може, я ідеалістка, але цим жила й живу. Вистачило б життя!

Коли у 2014 році ми спішно були змушені через дуже конкретні побоювання виїхати на початку травня з вируючого, хворого Донецька, жодної думки не допускала, що цей від’їзд може тривати більше двох тижнів. І я, і чоловік працювали журналістами, багато писали про те свавілля, яке відбувалося в рідному місті, донька на відмінно закінчувала 3 клас, син два роки навчався в США за програмою Фулбрайта. Напередодні від’їзду ввечері мені зателефонувала колега зі Львова – Ксенія Нестеренко,хвилювалася, цікавилася нашою долею. Я поділилася з нею ситуацією і своєю тривогою, і вона буквально наполягла, щоб ми терміново виїхали до Львова. Чесно кажучи, в Україні у нас за межами Донецької області не було з чоловіком родичів, тому нам було все одно, куди їхати.

Наступного дня, сідаючи в потяг «Донецьк-Львів», який завбачливі залізничники подали на дальню останню колію, ми ще не знали, куди конкретно їдемо. Головне тоді було – виїхати і простежити, щоб донька машинально не почала наспівувати гімн України, який вони вивчили нещодавно у школі і який постійно був у неї на язиці.

У Донецьку було небезпечно – могли розбити машину за український прапорець в ній, за будь-яку національну символіку. До того часу вже був зарізаний «проросійськими мітингувальниками» 22-річний Дмитро Чернявський, вже був знайдений в річці викрадений і вбитий сепаратистами депутат Горлівської міськради Володимир Рибак, який намагався повернути прапор України до будівлі міськради, вже загинули військові і мирні жителі… Ті, хто сіяв бандитизм, тероризм, сепаратизм у Донбасі, зі своїми кураторами-ідеологами з Росії почувалися справжніми господарями шахтарського краю.

Пам’ятаю, коли поїзд приїхав до Красноармійська, де територія була під контролем України, ми з полегшенням видихнули. Пам’ятаю, як серце тоді забилося частіше і кожний побачений український прапор зачіпав душу, а на очі наверталися сльози.

Після приїзду нам знайшли тимчасове житло – ми поїхали до невеликого міста Буськ неподалік Львова і оселилися в інтернаті для престарілих, але в окремих двох кімнатах зі своїм входом. Вдячні колезі Ксені і тодішній владі Львівської області та Буська, що все так склалося. Нам відразу встановили інтернет, і ми з чоловіком продовжили працювати. Забігаючи наперед, скажу, що і тоді, і зараз нас врятувала і рятує робота. Слава Богу, що ми маємо можливість дистанційно працювати, і це найцінніше і єдине, що у нас було і є, окрім сім’ї.

Ми в Буську здружилися з персоналом інтернату, з його директором Андрієм Дворянином і з його великою, дружною і дуже доброю родиною. Нас оточили увагою і турботою люди, яких раніше ми не знали. Ми завжди, завжди будемо вдячні їм за це. Вони поділяли наш біль і разом з нами чекали визволення Донецька.

Але пройшло два тижні, потім три, вже ми обрали нового президента, надія зміцніла, але… Коли до Донецька спокійно зайшов російський Гіркін з колоною своїх вояків, пам’ятаю, як нас охопили подив і страх. Тому що здати мільйонне місто ворогові, вважаю, було злочином! Знаю, що багато наших українських дітей залишилися в дитячих будинках, інтернатах, будинках малят на окупованій території. Знаю, що волонтери деяких вивозили, де змогли. Лише волонтери, а евакуації на державному рівні не було. Я про неї не чула. Самотні, та й не лише самотні люди похилого віку теж залишилися в лікарнях, інтернатах.

МІЙ ТЕЛЕФОН У ДИВНИЙ СПОСІБ ЗНАХОДИЛИ ВІЙСЬКОВІ ТА ЇХНІ РОДИЧІ

Ціле літо я писала з Буська про те, що відбувалося в Донбасі, тримаючи зв’язок з тими, хто залишився там, хто намагався виживати і хто воював. Пам’ятаю, як мій телефон у якийсь дивний спосіб знаходили військові, їхні родичі і просили про інформаційну допомогу.

Пам’ятаю, у другій половині липня зателефонували військові із заблокованої терористами військової частини в Луганському аеропорту. За словами військових, на території аеропорту, який вони обороняли, було четверо наших загиблих і 15 поранених, які потребували термінової допомоги, в тому числі хірургічної, а у військового лікаря навіть антибіотики закінчувалися. Ще телефонували з Авдіївки, з військової частини протиповітряної оборони, яка обслуговує Донецький аеропорт і знаходилася в оточенні бойовиків. Вони просили допомоги нашої авіації «через критичну ситуацію». Пам’ятаю також, що часто, навіть вночі, телефонувала мама одного з офіцерів цієї частини, благаючи зателефонувати в генштаб АТО і повідомити про обстріл ворожою важкою артилерією наших військових, плакала, що це її єдиний син і що вона його виховувала сама… Я телефонувала тодішньому прес-офіцеру АТО Олексію Дмитрашковському, який запевняв мене, що він про критичну ситуацію в цій частині «всіх (керівництво АТО) попередив».

Так, літо 2014 року було спекотним і страшним, але все одно ми сподівалися, що до Дня незалежності України Донецьк й інші наші території звільнять. Час наближався до школи, але я чомусь була майже впевнена, що донька піде в 4-й клас у Донецьку.

ЯК МИ ОПИНИЛИСЯ В США

Однак… майже весь 4-й клас вона відучилася в американській школі, в місті Колумбія в штаті Міссурі. Так, після 4-х місяців проживання в Буську ми несподівано полетіли до сина в США. Як виявилося, тема України та війни була актуальною і в Америці. Тому професура Міссурійського університету, в якому навчався син, зацікавилася нами, як донецькими журналістами, що вимушено виїхали працювати на іншу територію України. Вони запросили нас приїхати і прочитати лекції студентам, майбутнім журналістам, про ситуацію в Донбасі. Син написав листи в різні іноземні благодійні фонди допомоги журналістам, і багато хто відгукнувся. Ми отримали гранти на поїздку до США, тобто змогли оплатити авіапереліт для нас трьох до США і назад. А кімнату нам підготував син у квартирі, яку винаймав.

Запам’яталося, що і візи ми отримали швидко, і 1 вересня після прильоту до США дуже швидко пройшли огляд. Працівники аеропорту, митники привітно усміхалися, дізнавшись, що ми журналісти з України. Пам’ятаю лише: напівжартома запитали, чи веземо ми сало.

У США доньку без проблем взяли в звичайну муніципальну, але дуже хорошу школу. Їй відразу дали планшет з перекладачем, забезпечили усім – і ручками, і зошитами, і книгами, а також запитали, чи є у нас рюкзак. Коли ми сказали, що є, нас буквально попросили – «Подивіться, може, щось виберете, тому що нам подарували спонсори дуже багато рюкзаків». Так, директор відкрила шафу, в якій лежало багато кольорових рюкзаків, і донька вибрала. А через день нам повідомили, що школа прийняла рішення про безкоштовне харчування доньки (так як ми не працювали в США, а син був студентом). Щоранку нашу ученицю неподалік будинку забирав безкоштовний шкільний автобус і привозив після закінчення занять. Не буду детально зупинятися на навчанні доньки в американській школі. Скажу лише, що і вона, і ми всі звеличезною радістю та вдячністю згадуємо пів року, які вона там провчилася. Діти в США справді вільні, і вчитися нашій доньці там було за щастя. Як кажуть, Лихо не без добра!

Нам теж там було добре і жити, і працювати. Кілька разів ми виступали перед американськими студентами в університеті. Запам’яталося, що після однієї з лекцій підійшов студент і запитав, чи не здається мені, що сьогоднішні події в Донбасі – це передвістя третьої світової війни…

Щодня ми з чоловіком продовжували працювати на свої українські видання: я – тоді ще – на інформагентство УНІАН, а він – на сайт «Острів». Тільки нам доводилося більшу частину відпрацьовувати вночі, через різницю у часі. Я тримала зв’язок з багатьма своїми джерелами в Україні і в окупованому Донецьку через електронну пошту, повідомлення в Facebook, а також Скайп.

Але в середині листопада 2014 року несподівано стала неугодною агентству, якому віддала 14 років, працюючи без вихідних і практично без відпусток. Причиною стала інформація про події в донецькому відділенні Ощадбанку, про те, що там бойовики переправляють гроші до Росії, оскільки вона зачіпала репутацію фінустанови. Мене звинуватили у брехні, вказавши, що співробітники банку в Донецьку не співпрацюють з бойовиками. Усним розпорядженням заборонили випусковим брати мої інформації і змушували звільнитися. Це, звичайно, був ніж у спину, і якби я була в Україні, то пішла б по судах, але що я могла зробити в Америці? Спочатку не хотіла писати заяву, але мої колеги нічого не могли зробити, тому що керівництво дало вказівку зі мною не працювати. Тому, щоб не підставляти інших журналістів, вирішила звільнитися. Тоді я написала відкритого листа до колег, і багато його опублікували, підтримавши мене. Руку допомоги тоді мені подав генеральний директор Укрінформу Олександр Харченко. І я стала писати інформації для Укрінформу.

Багато хто питав мене і тоді, і зараз: чому ми не шукали варіанти, як залишитися в Штатах у статусі біженців? Нас про це питали і самі американці з Міссурійського університету. Але у нас навіть думоу таких не було, знали, що повернемося до України. До того ж в окупованій Макіївці у мене залишалися літні батьки. Перед від’їздом до США я купила через інтернет їм квитки і вони ще влітку, коли ходили потяги з Донецька, поїхали до Харківської області, в село до далеких родичів. Але всього півтора місяці витримали там і потім тихенько, нічого нікому не пояснюючи, повернулися назад. Їм вже не виплачували пенсію, недалеко йшли бої, але найстрашніше – мамі стало дуже зле зі здоров’ям. І мені довелося докласти багато зусиль, перебуваючи в США, знайти лікарів та друзів, які допомогли покласти маму в лікарню в Донецьку і зробити їй кардіологічну операцію. Слава Богу, що тоді не всі лікарі-кардіологи виїхали з міста. А після операції потрібні були ліки, яких у Донецьку практично не було.

Ще я думала про те, що у батьків в гаражі стоїть наша машина, за яку ми виплачували кредит з 2012 року… Саме на цій машині можна було їх вивезти… Це було випробування удачі, тому що тоді у багатьох машини відбирали, викрадали, у деяких вони згоріли в результаті обстрілу. Мама розповідала, що боялася відкривати гараж, тому що гаражним кооперативом ходили «чеченці-найманці з автоматами і заглядали, що де стоїть».

ТРУСКАВЕЦЬ І ВОЗЗ’ЄДНАННЯ СІМ’Ї

Готуючись до від’їзду додому, у березні 2015 року ми з чоловіком, розуміючи, що до Донецька ще повертатися не можна, моніторили багато міст на предмет оренди житла. Мене запрошувала до Києва, але ціни на житло в столиці були просто непідйомні. Тому ми вирішили шукати інші варіанти, пам’ятаючи, що житло треба знайти і батькам.

Скажу чесно, що після чотирьох місяців перебування в Буську, після теплого прийому там, нас вже тягнуло на Львівщину. І зупинилися ми на Трускавці. Це курортне містечко, і тут неважко було орендувати житло, навіть дистанційно. Ми домовилися винайняти квартиру, перебуваючи ще в Америці. Батькам потім вдалося орендувати квартиру зовсім поруч – поверхом вище.

Після приїзду оформили перепустку в зону АТО і чоловік поїхав забирати батьків. На щастя, наша машина в гаражі вціліла. Коли він їхав, донька дуже просила привезти її улюблену іграшку і велику дитячу коляску. Ця коляска, можливо, і врятувала. Її поставили на заднє сидіння, вона виглядала, як справжня, тому машину пропустили без проблем. Тоді у бойовиків ще не було комп’ютерів на блок-постах, все було стихійно і хаотично.

Батькам у Трускавці відновили пенсію, надали необхідну медичну допомогу. Донька пішла в нову школу і успішно закінчила 4-й клас.

Ми продовжували працювати і обживатися в новому, гарному і теплому місті. Тоді трохи заспокоїлися і, як здалося, я законсервувала біль від втрати будинку, мені все рідше снилася донецька квартира. Я нібито змирилася з реальністю і навіть побачила багато плюсів – чисте повітря, лікувальна вода, розміреність і спокій міста. Ми з’їздили самі і звозили батьків в Карпати.

Але через два роки довелося змінити квартиру і орендувати іншу. Господар підняв ціну, та й у невеличкій однокімнатній трьом стало затісно. Ми раптом почали розуміти, що тимчасова наша внутрішня еміграція затягується. Переїхали в квартиру побільше, батьки залишилися в тій самій. Але з переїздом знову заболіла душа, самі собою знову з’явилися сльози і повернулося неприйняття ситуації. Однак минуло ще два роки, ми знову притерлися до нового житла. Платимо, але сьогодні знаємо, що все нестабільно і завтра вже цей господар може знову підняти ціну.

Восени минулого року з Києва до Трускавця переїхав син з дружиною і немовлям. Винайняв квартиру, тепер живе ближче до нас. У нього робота дистанційна, тому є можливість пожити поруч, адже їм з дружиною та малечею дуже потрібна наша допомога.

І це, звичайно, щастя, що ми поруч – і батьки, і старший син із сім’єю. Це дуже гріє душу та заспокоює. Нам тепер є чим зайнятися крім роботи! Це здорово.

ІНОДІ ОХОПЛЮЄ ЗЛІСТЬ НА СИТУАЦІЮ, НА ДЕРЖАВУ, НА СЕБЕ

Але чомусь, особливо останнім часом, знов почали накочуватися думки про дім, про Донецьк. Напевно, коли залишаєш рідний дім на 50-му році життя і 5 років не можеш повернутися, це вже не заживе. Там своя квартира, куплена відносно недавно, і поки немає ніде жодних реальних перспектив. Просто розуміємо, що подорож колись має ж закінчитися, але зупинитися ніде. Нове житло не світить. Продати якось через третіх осіб квартиру в Донецьку за копійки, – шкода. На ці гроші можна буде, напевно, купити тільки гараж або сарай. А кредит з нинішніми відсотками ми вже не потягнемо. Та й не хочемо у всьому обмежувати себе і доньку, щоб потім, можливо, купити хоч якесь житло. Не хочеться «хоч якесь». Коли у Донецьку є улюблена квартира, де у вікні – парк, річка, і вночі загадково мерехтять вогники, які відбиваються у воді.

Батьків теж дуже шкода. У Макіївці у них квартира в три рази більше за ту, в якій вони живуть вже 4 роки тут, там кожен прибитий цвях і картина заспокоюють і допомагають жити. Але мама – сердечниця, у тата дуже хворі ноги і перетинати їм там блокпости за пенсією кожні два місяці буде неможливо. А жити без грошей неможливо ніде, не кажучи вже про моральну тяжкість, що на окупованій території. Та й ми не пустимо їх туди, адже серце просто розірветься тоді від хвилювань.

Залишається лише сподіватися і їм, і нам…

Хоча, якщо чесно, іноді охоплює злість на ситуацію, на державу, на себе за те, що чогось не передбачила і даремно на щось сподівалася.

Я от думаю, що до 2014 року майже 30 років працювала (з перервами на дві декретні відпустки) і регулярно, щомісяця автоматом зі своєї зарплати відраховувала прибутковий податок в державну казну. Скільки треба було, скільки вимагали. Тому що працювала прозоро завжди. Тобто, відраховувала 30 років свою копійку і на армію, і на міліцію-поліцію, і на все, куди належить. Але у 2014 році мене в Донецьку здали мої силовики, армія не захистила мій дім. Я опинилася беззбройною в прямому сенсі слова перед озброєними бандитами, їх поплічниками, а потім і російськими окупантами. Розумію. Все розумію, – що армія була слабкою, що правоохоронці потягнулися за довгим обіцяним російським рублем.

Я втратила дім. Виїхала. Держава виділила мені гроші – 400 грн як працюючій – для оренди житла на території країни. Тепер кожні пів року я звертаюсь на роботі за довідкою, що я справді працюю, щоб не втратити ці 400 грн допомоги. Але якщо порівняти ці гроші з сумами, які йдуть на оренду квартири і комунальні тарифи, які постійно зростають… Мені стає соромно за себе, за державу, за всіх нас, за 1,5 млн переселенців. Адже це багато – кількість нас, внутрішніх переселенців, за чисельністю дорівнює населенню 50-ти таких невеликих міст, як Трускавець. І ми, загалом, забуті країною, тому що ми – велика проблема. І кожен переселенець, кожна така сім’я виживає, по-суті, сама, вариться у власному соку і шукає вихід. Звичайно, комусь щастить більше, комусь менше. І вік, і професія, і здоров’я, багато впливає на те, як почуваються сьогодні тимчасово переселені люди в Україні.

Знаю, що багато людей, які виїхали з Донецька в Україну, повернулися назад. Тому що не знайшли роботи, щоб оплачувати житло і жити по-людськи.

Знаю, що багато людей похилого віку, боячись бути тягарем для своїх дітей, залишаються в окупованому Донецьку, хоча душею – з Україною. Хто може пересуватися, їздять через блокпости і в спеку, і в морози за пенсією. Деякі не витримують випробувань і вмирають від серцевих нападів при перетині КПП. Пенсіонери знають, що їм нікуди переселятися…

Тому, як кажуть, мені гріх скаржитися. Плачу рідко, хоча серце стискається часто від безперспективи, від туги за домом, від раціональних думок про майбутнє. Але, як і раніше, вірю і сподіваюся, іноді не знаючи на що. Мабуть, на диво, на справедливість, які колись обов’язково настануть.

Закінчиться війна і мир повернеться в мій дім, мій Донецьк. І я теж повернуся.

Олена Колгушева, Трускавець
Фото автора

Укрінформ

Коментарі

Позначки: , , , ,