«Пуцлі» як розмова

Культура 29 грудня, 2017 598

У галереї «Дзиґа» несподівана форма пам’яті та ідентичності

Якщо підсумовувати, то авторський проект «Пуцлі» Остапа Лозинського, який відкрився і до 22 січня експонуватиметься у  «Дзизі», це проект про пам’ять. Попри усі ті виставлені 20 цілих ікон на склі з Гуцульщини, Покуття та Буковини (датовані ХІХ –  початком ХХ століття) чи їхні уламки, оформлені в окремі арт-об’єкти, попри відео з тематичним інтерв’ю відомого колекціонера ікон на склі Івана Гречка – це розмова про те, чи вміємо пам’ятати, як вибираємо та конструюємо власні спогади, та й загалом чи здатні ту пам’ять відчути. Особливо, коли йдеться про пам’ять не лише конкретно особистісну, а генетичну.

Поняття генетичної пам’яті, яке подекуди «заговорене» до оскоми і спрощене до невпізнання,  у проекті «Пуцлі» Остапа Лозинського теж на авансцені – але без дешевого пафосу та примітивних декларацій. Саме в  тому варіанті, що треба, аби достукатися і не залишити байдужим.

«Ми всі насправді дійсно любимо ікони на склі, вважаючи їх одним із кращих досягнень українського народного мистецтва за їхню самобутність, щирість, виразність, – говоримо  з Остапом Лозинським уже після урочистого відкриття. – Та й ці ікони по праву вважаються одними з кращих ікон на склі у Європі. Але мені набагато цікавіше було зробити певне дослідження не стільки про суто ікони, скільки про наше відношення до них, поглянути, як від зміни матеріальних характеристик змінюється наше ставлення до тієї чи іншої сакральної речі і чи змінюється, чи маємо зберігати сакральність речі і яким чином та багато інших. В анотації до виставки я написав: «Проект покликаний спровокувати емоційний контакт сучасності з історичним контекстом, проаналізувати, наскільки крихкими можуть бути віками усталені порядки в  сучасному уніфікованому світі. Питання, чи правильно ми зможемо зібрати ці пуцлі, і, за відсутності фрагментів, чим ми їх доповнимо чи залишимо пустими». Тобто це свого роду реконструкція стосунків з предками, пошук варіантів складання духовної спадщини в координатах сучасності».

Остап Лозинський переконаний, що  ми насправді занадто мало  складаємо наші пуцлі. Чомусь саме свої боїмося складати, керовані своїми комплексами та страхами бути немодними, не в певному контексті, нетолерантними тощо. І в підсумку втрачаємо свою ідентичність. А цей проект саме про ідентичність. Тобто наскільки правильно ми її конструюємо.  Бо, на жаль, за багато років під чужою владою, маємо ту ідентичність, яку нам сконструювали чужинці або ті, хто насамперед орієнтувався на чужинців – дуже поверхневу, примітивну, кітчеву. І та конструкція, яка залишилась у наших головах, призводить до того, що апріорі боїмося усього нашого, вважаючи, що це наше – тільки шароварне та віночкове. А насправді таке розуміння з правдою немає нічого спільного.

Властиво, розмірковувати на теми, спровоковані іконами на склі, Остап Лозинський почав невипадково. Справа в тому, що уже понад  шість років він є не просто художником, ініціатором  і учасником багатьох мистецьких акцій, а ще й  активним збирачем ікон на склі. Більше того – уламків цих ікон,  що їх власники дістають для нього з горищ та інших закапелків. Нічого дивного, гуцули, приміром, ті уламки не викидали, а закопували в нелюдних місцях або ховали, де очі не бачать. Тому коли з’являється несподіваний гість, який раптом хоче ті уламки побачити, а ще краще придбати, нічого не заважає, аби піти йому назустріч.

Варте уваги, що Остап Лозинський не просто збирає ікони на склі, а ще й сам намагається такі творити. Більше того – організовує майстер-класи, аби навчити цього мистецтва інших. Навіть в Карпатах, де це мистецтво ще сто років тому було органічним.

«Коли я ці майстер-класи, зокрема в горах, тільки починав проводити, – знову слово авторові проекту, – то думав, що з’являться бодай двоє-троє людей, які захочуть це мистецтво опанувати і навіть мати з того зиск, бо такі речі непогано продаються.  Але я помилився. Таких бажаючих не з’явилось. Звичайно, якщо порівнювати ситуацію десятилітньої давності і нинішню, то хтось щось та й робить. Але результати мені не дуже подобаються.  На склі важко працювати, Воно не терпить огріхів. Якщо ти щось малюєш і робиш не так, то це відразу видно – неплавну і непевну лінію,  неправильно підібраний колір, недобре наклеєне золото тощо».

Це аж ніяк не означає, що сто років тому всі майстри були досконалими. Ні, але вони залишили по собі твори, високу мистецьку і духовну  вартість яких дослідники не спроможні пояснити і досі. І стосується це не лише народних ікон на склі.

«Приміром, усе, що ми знаємо про гуцульське мистецтво – це феномен  шістдесяти років. Тобто із гуцульського мистецтва не маємо речей, давніших, ніж початок ХІХ століття. Чому це мистецтво так гучно вистрілило і запропонувало такий високий естетичний рівень – невідомо. Але знаємо, що з появою ремісничих шкіл воно практично повністю пішло у декорування і свого роду кітч, залишивши нащадкам нерозгадану донині таємницю як своєї появи, так і зникнення з творчої арени».

«Потрощені уламки давніх ікон на склі, – пише в анотації до виставки Дарина Скринник-Миська, – символічні пуцлі, уламки втраченої системи координат, що розпалася, розлетілася, не витримавши натиску часу. Питання лишень у тому, чи ці уламки – непотріб, сміття, – а чи, можливо, вони частинки складанки, яка може бути якщо не системою координат, то хоча б мінімальною точкою опори, орієнтиром у світі розбитих систем цінностей».

Маленька деталь – ще 50-60 років тому саме наявність в домівках народних ікон на склі (що їх тодішня влада розцінювала за непотріб, забавку) була для інших сигналом, що тут свої, а отже можна відчути себе трохи вільніше.

Фото Ярини Коваль та з архіву Остапа Лозинського

Коментарі

Позначки: , ,