"Калігула": балансування між крайніми точками - Четверта студія

“Калігула”: балансування між крайніми точками

Культура 28 листопада, 2017 1359

Кілька рядків про прем’єру на сцені театру ім. Лесі Українки

Сьогодні можна тільки гадати, що насправді трапилося з Гаєм Цезарем Германіком на прізвисько Калігула (Чобіток), щоб із правителя, якого на початках кликали “Сонечком” за те, що спалив усі папери з доносами, дав свободу усім засудженим та вигнаним колись з імперії, дозволив зберігати і читати заборонені книги, він переродився у тирана, ім’я якого на всі наступні століття стало символом жорстокості і зла необмеженої влади.

Однак що гадати? Адже правди уже й так ніхто ніколи не знатиме. А те, що писали чи ще писатимуть  – тільки версії, як могло би бути, або не бути. Залежно, хто як і що захотів чи ще захоче потрактувати. Зрештою тим, кого у ті далекі часи зневажили, розтоптали, пограбували, стратили – уже все одно, як і їхнім близьким та далеким родичам – відтоді минуло дві тисячі років. Не все одно сьогоднішнім, які шукають відповідей на запитання – а як усе-таки впливає влада на людину, що відбувається з нами усіма, коли живе замінюють штучним і штучне живим, як далеко можемо зайти, керовані насамперед власним страхом.

Про це і не тільки про це експериментальна вистава “Калігула”, прем’єра якої за участі музичного гурту “The Glass” відбулася минулими вихідними в театрі імені Лесі Українки. Бо насправді постановка, яку творці назвуть “паузою між нотами за однойменною п’єсою Альбера Камю” (до слова, паузою справді дуже яскравою та гучною) навіть не про Калігулу як історичний персонаж, а про владу і про людину. Постановники – режисер, заслужений діяч мистецтв України Олексій Кравчук та художник-сценограф  Олексій Хорошко зробили все, щоб глядач побачив  у сценічному дійстві  як історичні катаклізми недавнього часу, так і сучасний світ з його абсурдом, мімікріями, розхитуванням гойдалок “гріх-чеснота”, “нехіть – бажання”, “страх-мужність” тощо. Той, де уже важко упізнати, хто перед тобою – манекен чи людина не лише в планетарному, а й у мікромасштабі.

Дослідники пишуть, що попри те, що Альбер Камю створив свою драму «Калігула» у 1937 році, і вже за вісім років у повоєнному Парижі вона була поставлена на театральній сцені з Жераром Філіпом у головній ролі, письменник ще вдосконалював її упродовж наступних 20 років. Заторкнуті  теми не переставали його хвилювати. Хвилюють вони і сучасника. У межах драми «Калігула» вони дають і простір і вісь, де режисерам є де розвернутися і на що натиснути.

Калігула (образ якого першого прем’єрного дня блискуче втілив актор Назар Павлик) – це не лише божевільний тиран,  це також  бунтар. І в певному сенсі лірик, що має свою візію світу і власне бачення, як той світ змінити. Це необхідно, на його думку, бо “люди помирають і тому вони нещасливі”,  бо не вміють відповідати за свої слова, бо – огорнуті страхом – здатні забути про все, навіть про честь, совість, і найважливіші моральні цінності. Тобто “цей світ, яким він є, годі витримати” і “є лише один спосіб дорівнятися богам: як вони, бути таким же жорстоким”. Але чи справді жорстокість  має силу,  яка так усіх може лякати? Навіть якщо у певній час і здається, що вона всесильна? Йдіть, дивіться, думайте.

“Життя людини зводиться до балансування між крайніми точками, – пишуть в анотації до вистави. – Керовані бажаннями, люди, рано чи пізно, опиняються в ситуації, коли бажане стає неможливим з різних причин. І саме тут свобода стає небезпечною. В ситуації усвідомлення абсолютної самотності, керуючись абсурдним бажанням неможливого, людина стає здатною на все. Суспільство приречене. Краса не рятує. Любов – всього лиш інструмент для маніпуляцій. Все, що залишилось від цивілізацій та культури – порожні форми. Чи зможемо ми знайти новий зміст?”

Фото Ярини Коваль

Коментарі

Позначки: , , , ,