Фото з відкритих джерел
«Пішов у засвіти перший редактор військового часопису “Армія України”, головний редактор журналу “Військо України”, поет-пісняр, талановита, порядна і шляхетна людина Вячеслав Андрійович Болотнюк», – повідомив на сторінці факультету журналістики ЛНУ ім. І.Франка у Facebook Петро Кулинець.
Скриншот/Facebook
Вячеслав Болотнюк. Фото: Facebook
Як пише Володимир Горішняк (газета «День»), Вячеслав Болотнюк залишив по собі чимало добрих справ і ще більше добрих спогадів. Його обожнювали друзі й поважали недруги насамперед за те, що він завжди мав власну принципову позицію, яку був готовий відстоювати, незважаючи ані на чин, ані на статус опонента.
Багато хто з його побратимів по газетному цеху і досі згадує випадок, коли під час телефонної розмови з командувачем округу, вислухавши гнівний спіч невдоволеного генерала за публікацію на шпальтах військової газети критичного матеріалу, Болотнюк, зберігаючи максимум спокою і витримки, парирував: «А тепер, пане командувачу, послухайте мене». Згодом ця фраза із характерним наголосом на останньому слові стала крилатою – як уособлення власної гідності головного редактора і його непідкупного авторитету. А ще – безмежної любові до України.
Сьогодні, напевно, мало кому відомо, що в далекі семидесяті, під час служби лейтенанта Болотнюка у дивізійній газеті, у нього склалися дружні стосунки із тодішнім комдивом полковником Ігорем Родіоновим. З роками вони переросли у міцну чоловічу дружбу. І коли Родіонова у 1996 році було призначено міністром оборони Росії, той ледь не в той день зателефонував Болотнюкові і запропонував йому очолити прес-службу оборонного відомства сусідньої держави. «Игорь Николаевич, я искренне ценю нашу давнюю с Вами дружбу, – відповів тоді Болотнюк Родіонову, – но Родину на лампасы я не променяю никогда».
Він справді дуже любив Україну, хоча особисто я жодного разу не бачив його у вишиванці. Він «до нестями» любив українську мову і знав її досконало. Напевне, саме це й допомогло йому, ще в якості головного редактора окружної газети «Армія України» в 1992 році, прийняти доволі непросте рішення і першим з військових ЗМІ перейти на друк газети виключно українською. Приміром, Центральний друкований орган МО України газета «Народна армія» на таке спромоглася, якщо не зраджує пам’ять, аж чотири роки потому.
Ні для кого з рідних та його близького оточення не було таємницею, що він, маючи за плечима три курси навчання у консерваторії, володів чудовим музичним слухом і прекрасним голосом: його спів під гітару ми могли слухати годинами, і це насправді було неперевершено. Фактично останні п’ять років свого життя Вячеслав Андрійович присвятив музиці. Він є і автором, і одночасно виконавцем багатьох пісень, які стали улюбленими в колі його друзів і колег. Прем’єру його чергового хіта на Ютубі всі ми чекали з нетерпінням. І цей музичний доробок, як, власне, і 54 номери часопису «Військо України», які Болотнюк підписав «до друку» в якості головного редактора, залишаться в нашій пам’яті. Вячеслав Андрійович був прекрасною людиною, однаково талановитою в усьому – і в журналістиці, і в музиці, і в кулінарії, не кажучи вже про те, що у грі в футбол і в шахах йому не було рівних…
А завершити свої спогади я хочу словами людини, яка була близьким другом Вячеслава Андрійовича і авторитет якої у військовій журналістиці є беззаперечним. Це полковник Микола Гуцуляк – один із колишніх його підлеглих, який пізніше сам став редактором газети «Народна армія»: «Я згадую сміливість редактора, яка втілилася у сміливість репортерів, і хочу віддати належне Болотнюкові: мені пощастило стати справжнім репортером лише тому, що я зустрів колись, на початку дев’яностих, справжнього Редактора…», – Володимир Горішняк, газета «День».
