Сутінок Європи - Четверта студія

Сутінок Європи

12 грудня, 2017 201

Це – кінцева зупинка легковажних романтиків, які взялися єднати непоєднані речі, – цивілізації, раси, континенти

Для українців, зокрема, врешті-решт прийшов час зрозуміти, що “євроатлантична інтеграція” – термін, яким задобрювали одну частину спільноти і лякали іншу, – давній винахід Банкової для прикриття невизначеності власного зовнішньополітичного вектора. З Європою більш-менш зрозуміло: Угода про Асоціацію сяк-так працює. А з “…атлантичністю”?

Бо що таке насправді “євроатлантична інтеграція”? Це два абсолютно окремішніх напрямки поступу, змішані в одному казані київськими політтехнологами. Перший з них, – рух до ЄУ, – для України нинішньої, як вже зауважено, – сумнівний. Другий, – “атлантичний”, – шлях до НАТО, є цілком реальним, з огляду на довготривалу перспективу конфлікту на Сході й довкола повернення Криму, взагалі – на російську загрозу.

Та все ж, попри ЄвроМайдан і доволі кволі наслідки Асоціації (окрім безвізу), українці мають бодай тішитися з того, що тепер з’явилася нагода поміркувати над тим, де їх наразі не чекають, аби згодом, якщо прийде така мить, не постати у колі європейських народів невігласами і казанськими сиротами.

Якось світлої пам’яті Любомир Гузар доволі прозоро натякнув на кризу європейської ідентичності, втілену, зокрема, у відмові брюссельських чиновників від християнських основ Старого Світу. Владика назвав це трагедією Європи, натомість, як на мене, є підстави розглядати це як закономірне явище, коли чинячи опір якійсь потузі, мимохідь уподібнюєшся їй. Антиамериканізм Франції, що власне й став моделлю теперішньої Євроспілки, базувався насамперед на спротиві економічній експансії Штатів. Старий світ мусів виробити власний інтеграл господарської поведінки, нарощувати власні фінансові, промислові м’язи, аби не стати черговим домініоном Вашингтона. Але європейці скористалися лекалами американців.

Коли у світі заговорили про глобалізацію, то, перш за все, мали на увазі бізнесові перспективи, усунення перепон для торгівлі, обміну технологіями, відкритих ринків. Утім, глобалізація виявилася набагато всеохопнішим процесом, і та ж Франція запровадила доволі жорсткі обмеження, скажімо, перед прокатом голівудських фільмів.

Але цього виявилося вкрай мало, позаяк з уваги захоплених make money політиків випали потужні міграційні процеси, які суттєво позначилися на обличчі Євроунії. Цей слід є настільки поважним, що в окремих регіонах тієї ж Франції або сусідньої Німеччини вже годі відшукати квартал, де мешкають автохтони, якщо такі і є, то вони, радше, скидаються на гетто в облозі нових поселенців.

І це не тільки наслідок давнього протистояння лібералізму й Церкви, як намагаються подати процес історики цієї світоглядної моделі, не тільки прямий вислід глобалізації. Це – кінцева зупинка легковажних романтиків, які взялися єднати непоєднані речі, – цивілізації, раси, континенти.

Ілюмінований колись на знак протесту проти страти Саддама римський Колізей – це християнська Європа. Заборона хеджабів у французьких школах, – це, як не дивно, звичка нетерпимості до іновірців, взята зі Сходу. Париж 1968-го зі студентськими заворушеннями – це європейська ліберальна традиція війни з несправедливістю. Пекло терактів у Європі – це азійська манера помсти “ситим і задоволеним”.

Нас наразі не беруть до Європи, хоча присутність там деяких із колишнього соцтабору, щонайменше, подив. Натомість колись тамтешні володарі брали за дружин князівських доньок, бо, як зауважував Любомир Гузар, мали з нами спільну віру і спільне підґрунтя. У вірі ми не змінилися. А Європа?

Коментарі