Письменник - Четверта студія

Письменник

26 листопада, 2017 416

Кохання завжди не вистачає, навіть у книжках

У гірському готельчику найняв кімнату, щоби спокійно дописати повість. Дерев’яні стіни вдень нагрівалися і пахли лаком, тому писав на дворі під деревом. Збоку джерґотав потічок. Згори падали струмені пташиного щебету. З-під подолку смерічки визирали милі голівки квіток, аби подивитися на нього. Взявся за роботу з жадібною радістю. Але писалося важко. Писати важко, коли знаєш, як не слід писати.

Пересівав-перебирав літери. Писав, ламаючи голову й олівці. Може, стіл був занадто твердий. А може, щось інше… Часом лягав у траву і слухав, і здавалося, що вона починає шептати, диктувати. Схоплювався і біг до столу, намагаючись зловити слово за хвіст – і, траплялося, ловив. І тоді на руці лишалася золота його тінь…

“Ріка спала, як скло. Він не хотів будити її, але мусив”. “Зорі танцювали на холод”. “Тіні подій лягали на камінь, а той мовчав”. “Ніхто з них не почувався дорослим”. “Лоза наче грілася в тіні виноградаря”. “Притчі вод небесних”. “Очі довірливіші, ніж ніздрі”. “Тихий, як бджола в дуплі”. “Обійми – це більше, ніж усе інше”. “Ох, це люблення! Плоть потішається, а голова гине…”.

Уривок про кохання давався найважче. Кохання завжди не вистачає, навіть у книжках. Люди верталися бережком з косовиці. Скрипіла остання підвода. На сіні розпластані хлопець і дівчина, напівголі, сплетені руками й ногами. Гарячі, як день, зголоджені любов’ю. Дух вечора, зілля і розімлілих тіл війнув на нього. Спішно вхопив олівець: “У насолоді змішували вони свій піт, свої невтоленні любощі”. І текст пішов, поплив, як ця небесна вода в духмяній сутіні. А віхтик, квітів, що засох на столі, пахнув церквою.

За тиждень він дописав повість. І пішов перекусити в кафе через дорогу. Те, що налетіла буря, він зрозумів, коли почув стукіт важких крапель у вікно веранди. Кинувся в дощ до свого столу – рукопису не було. Кілька жолудів, якими приклав його, не впоралися з вітром. Аркуші знесло в потічок, що тепер аж сичав сито, вдоволено.

Дощ зламав літній день і надломив настрій душі. Цілий вечір і цілу ніч пролежав із чужою книжкою, і нічого не пам’ятав з прочитаного. Наступного дня почав збиратися. “Нічого, – заспокоював себе. – Колись китайські поети писали вірші водою на кам’яних плитах і дивилися, як слова піднімаються в небо. А тут – потічок. Не найгірший читач…”. Валіза вже була готова, коли з двору його покликали.

“Ви письменник?” – запитав хлопець на велосипеді.

Він оглянувся довкола і знайшов тут тільки себе.

“Так”.

“Вас кличуть до валила”.

“Куди?”.
“Вниз. Там, де відмочують ліжники”.

За півкілометра звернули до хатини з грубого бруса. Потік тут переходив у широкі лотоки і водограєм зривався в басейн, обплетений вербовою лозою. Предковічне верховинське валило. У збуреній воді, як у киплячому казані, крутилися вовняні клапті. Інші, вже вимочені і вибілені, сушилися проти сонця на воринах. Підійшла молода жінка, блиснула очима.

“Ви письменник?”.

Торкнулася його плеча і повела в дім. Тут пахло свіжими фарбами. Вся долівка була застелена барвистими ліжниками. А на них підсихали аркуші. Деінде на папері пробилися кольорові розводи від килимів.

“Пробачте, що так пізно знайшли вас. Зате я встигла дочитати…”.

Він нахилився і підняв один аркуш. Це була остання сторінка його повісті.

“Ще трохи мокра”, – сказав, аби щось сказати.

“Може, від сліз”, – мовила тихо жінка.

Більше вони не говорили, бо шум води й так глушив слова.

З циклу “Світло семи днів”

Коментарі