Про корисність змов - Четверта студія

Про корисність змов

05 листопада, 2017 399

Історія була для нас доброю вчителькою, однак саме її уроки зробили вітчизняну еліту не тільки обережною, а й страхопудливою, не тільки розважливою, але й кон’юнктурною, не тільки хитрою, але й підлою

Напевно, в ідеалі все мало б бути інакше: за Томасом Пейном, „ті, хто бажає посмакувати свободою, мали… взяти на себе тягар її підтримки”. Однак, на жаль, а, може, на щастя, українська спільнота далека від світогляду, властивого колись „батькам” американської демократії. На щастя, бо, погодьтеся, дистанція між тамтешнім розумінням свободи (для втікача зі Старого світу) і сприйняття цієї фундаментальної категорії автохтонами, які досі не позбулися дискомфорту „зайвості” у власній домівці, усе-таки відчутна.

До того ж американці (яких чомусь вважають законодавцями демократичних мод) мали перед собою випалене колоніальними, а відтак і громадянськими війнами поле для маневру. Вони писали свої закони з чистого аркуша, натомість в умовах 10-х ХХІ століття українцям доводиться між краплями дощу минулого і сьогоднішнього, зважаючи на обставини, внутрішні конфлікти інтересів, опінію світової спільноти і на ще чимало чинників, яким несть числа…

Найпроблематичніше, – історія була для нас доброю вчителькою, однак саме її уроки зробили вітчизняну еліту не тільки обережною, а й страхопудливою, не тільки розважливою, але й кон’юнктурною, не тільки хитрою, але й підлою. Нашарування давнього досвіду, загнане у ледь не генний кодекс, містять такі гігабайти інформації про зради, поразки, віроломство, подвійні стандарти, що іноді годі дивуватися тим чи іншим неадекватностям у поводженні вітчизняних політичних персонажів. Візантійщина, непоодиноко присутня навіть у родинних стосунках, є однією з характерних рис нашого п’ємонту, а власний зиск будь-яким робом мотивує політиків на продовження не надто привабливих традицій.

Узагалі, національні ментальні стереотипи передбачають пошук винного у власних поразках. Популярний силогізм про „невістку” – офірного цапа не тільки для вередливих свекрух, але й доволі поважних політиків, – трансформується у своєрідну „теорію змов”, яка знаходить прикладне застосування за будь-якої сприятливої нагоди. Комплекси, виплекані на ґрунті візантійщини, не дають учасникам діалогу висловитися до решти, відтак ці непроартикульовані, загрузлі у горлі слова набувають інших сенсів, іншої екзистенції несподіваних заяв, починають жити іншим виміром – провокативним, міфологізованим, на межі фолу.

Закритість влади лише сприяє шанувальникам „теорії змов”. Ніхто, звичайно, не закликає розмістити президентську Адміністрацію чи штаби найповажніших політичних сил у наметах на Майдані, але кулуарність, фаворитизм, фобії та химери закодованих стосунків поміж владцями народжують не те що легенди, а цілі епоси на кшталт киргизького Манаса.

Але змови чи їхні привиди, назагал, річ корисна. Вони врешті-решт дають виборцям зрозуміти, з ким доводиться мати справу, саме вони, як не дивно, роблять вітчизняну політику прозорішою. Оскільки розплутуючи клубки змов, нащупуючи потаємні зв’язки поміж персонажами, загал таки знаходить істину, аби відтак зважитися на якийсь вибір.

Коментарі