Пам’яті «Артиста» - Четверта студія

Пам’яті «Артиста»

31 жовтня, 2017 371

Війна – вона, як тінь, прилипає до душі

Мене дуже вразило, чому його називали «Артист». Він був настільки справжнім та непідробним, що позивний «Артист» мені зовсім не пасував Володимиру. Але хлопці називали його саме так. Можливо, через те, що мав яскраву зовнішність? Можливо, що його сила духу була для багатьох незрозумілою і вони думали, що Володя грав? А можливо через те, що був викладачем культури і мистецтв Львівського Національного університету ім.І.Франка? Не знаю.

Коли наша волонтерська група нарешті у той спекотний день добралася до місця базування, а це був закинутий та напівзруйнований Сєверодонецький аеропорт, день добігав кінця. Було неймовірно спекотно, важко дихалося, ми вже ледве тягли ноги. А ще позаду майже півтори тисячі кілометрів дороги. Нас зустріли хлопці із 24-ої механізованої бригади. Наші, рідні, львівські хлопці. Для мене завше ті моменти зустрічі є якимись такими…, насправді немає слів, котрими можна передати відчуття, коли ти обіймаєш чужу, незнайому тобі, але водночас таку рідну людину. Незнайому і ріднішу за рідну. Таке буває. Кожен раз.

Розвантажували двадцятитонку весело, попри втому. Традиційним ланцюжком хлопцям вдалося досить швидко впоратися із привезеними дарунками. Хтось вже похрумував соковитим яблуком, хтось приміряв однострій, хтось набивав свої кишені цигарками. Ніхто не соромився, жартували, сміялися. Так є завжди. Ці загартовані мужчини тут, на війні, завжди поводяться, як діти. Зрештою, вони і є дітьми, тільки на війні вони мають можливість бути такими, якими є насправді.

Володимир спокійно, по-батьківськи, спостерігав за своїми вояками. Адже був заступником командира роти по роботі з особовим складом. Це так, як вихователем у садочку. І ця картина мені нагадувала садочок. Великі, дорослі чоловіки тішилися передачами, як малі діти. Напевно, назавжди запам’ятається, як до мене тоді підійшов вже зовсім старший дядько і попросив дати його рулон туалетного паперу. Кажу, що відвантажили для його роти кілька палет того паперу. А він мені: «Ні, дайте особисто. Хочу мати свій власний рулон туалетного паперу!» Володимир зніяковів, йому було незручно переді мною за поведінку свого солдата. І це було так кумедно і мило.

Слово за словом і ми розговорилися із «Артистом». З’ясувалося, що у нас є спільні знайомі. Володимир вчився на одному курсі із моїм співробітником. Було дуже легко говорити. Хоча, по правді, з такими людьми, як Володимир дуже легко розумітися і мовчки.

Він переживав за своїх хлопців. Дуже переживав. За тих, що тут, на війні, і за своїх двох синочків, що вдома. З його слів і навіть голосу було зрозуміло, як рветься його душа. З таким болем говорив про те, що через зрив мобілізації, вони тут змушені залишатися довше на два, а то й три місяці, аніж належить. Ні, він у жодному випадку не уникав відповідальності перед своїм народом та державою, не хотів покидати боротьбу аж до Перемоги. Володимир дуже переживав, щоб витримали ці наднорми його хлопці. Ті, що на війні, і два його синочки вдома.
А ще…. З яким теплом він говорив про місцевих діток! Його очі горіли разом із словами радості про те, що тут, на цій спаленій війною землі, ростуть справжні патріоти. Мені тоді видалося, що Володимир чи не вперше за цей вечір посміхнувся, коли розповідав, як дітки вичікують на дорозі українських військових, аби вигукнути їм вслід: «Слава Україні!» Він завжди зупинявся біля таких. Завжди мав у кишенях цукерки, був готовий до зустрічі із місцевою малечею.

Розповідав і про тих своїх хлопців, що не витримали війни. Адже війна – вона, як тінь, прилипає до душі. І далеко не кожному вояці вдається полишити цю тінь тут. Психічні розлади серед хлопців, котрі пройшли крізь війну, чи то пак війна пройшла через них, є дуже поширеним явищем. Артиста це сильно боліло…

А ще… інколи ловлю себе на думці, що так багато тоді дізналася про Схід, місцевих, діток та солдатів за неймовірно короткий час. Чи можливо було усе це так докладно викласти словами? Ні, це неможливо. Очі… Сумні очі Артиста з чітким відбитком війни тоді розповіли так виразно і яскраво, краще за будь які слова про усю ту трагедію, котру переживаємо ми зараз…

З такими, як Володимир Труш, на війні зустрічаєшся нечасто. Не кожен здатен перепустити через свою власну душу усе, що відбувається не конкретно з тобою чи твоїми близькими, а загалом із твоїм народом, твоєю країною. Але вони тут є. Бо без них ніяк. Бо без них не встояти іншим. Тільки інколи вони падають…

Спочивай з миром, ГЕРОЮ…

Коментарі